Розділ «ЯР Роман»

Вона й досі сиділа, ізсутулившись і не підводячи голови.

— Спитай в Антона.

Максима розібрало. Чого це він має в усьому питатись Антона! Хіба не можна й без нього якось обійтися?!

— Не хочеш — так і кажи, — уже вголос промовив хлопець. — Ти сама доросла, вже, слава Богу, на дев'ятнадцятий повернуло.

Дівчина ні з того, ні з сього розплакалась, але швидко втерла очі.

— Антін міні за батька й за рідну матір.

— А ти, ти хочеш? — нетерпеливився Максим її незрозумілою затятістю.

— Спитай в Антона. Як він пусте...

Більше Максим так нічого від неї й не домігся, з тим і пішов, сердячись на Оленку, і на себе, і на того Антона, що мав над нею таку владу.

Тепер він почав пантрувати Антона Яголу. Кілька разів ходив аж на станцію, щоб там поговорити з ним, але Антона було важко зловити, тим більше — на самоті. А повернувшись додому, Антін рідко заходив до сестриної кімнати, Максим же не наважувався піти на той бік, через сіни.

Що трапилося? Антін так старанно уникає його? Невже Оленка сказала братові про ту розмову?

Максим дивився на дівчину й не наважувавсь поспитати. Може ж таки, в Антона кінчиться нарешті махорка в невичерпному кисеті. Чи він тепер і махорку тягає з шафи вранці, коли нема нікого вдома? Хлопець відчував, як хвиля тупого роздратування скаламучує йому всю душу, і починав ненавидіти Антона. Йому обридло все на світі, він стомився й хоче знайти для себе тихе пристановище. К лихій годині все-все, і всі кольори разом: і червоні, і коричневі, чи які там вони. Німці всіх обдурили, ніхто нікого й не збиравсь визволяти з-під московського ярма, кожен переслідував власну мету, на українців було всім наплювати. Золотаво-небесна мрія, якою поманило українців у перші місяці війни, лишилася такою ж далекою й недосяжною, як і всі роки перед цим. Отже, досить бавитися химерами, ярмо було, ярмо лишається, і невідомо ще, яке з них дужче муляє холку. Для нього, Максима, є один можливий пришиб, і він знайде його будь-що, не зважаючи на цього Антона, який увесь час ховається.

Антонова махорка одного дня таки скінчилася й він зайшов до сестриної кімнати. Максим боявся, що Оленчин брат і сьогодні втече, як робив це безліч разів досі, але Максим не міг здобутись на рішучість. Проте, Антін, на його здивування, почав крутити цигарку тут-таки, і це була явна ознака, що й він хоче поговорити. Аби взяти ініціативу у свої руки, Максим поквапивсь:

— Антоне...

І далі геть усе з голови повискакувало, і він не знав, яким повинно бути оте друге слово, що через нього мусить переступити.

Антін зачудовано дивився на нього.

— Язика проковтнув, чи шо? — насмішкувато прискалив він око.

Оленка, з Максимового напруження зрозумівши, про що йтиметься, засокорила:

— Ти диви, Паша забула на припічку печений кабак! Піду понесу дітям...

І вислизнула на ту половину.