Розділ «ЯР Роман»

— Що?

— Та-а... каже, про мене...

Вона раптом спурхнула й повисла Максимові на шиї, млосно сміючись йому над саме вухо. Тоді притихла й несміливо поспитала:

— А хто такий кампазітор?

Максимові теж стало смішно, ухопивши дівчину в оберемок, він закружляв нею по хаті й крутив доти, поки в самого все пішло ходором перед очима й поки вона почала проситись:

— Ой, та ой же, кажу! Пусти-и, дурненький Ненада-а-а! Кам-па-зі-тор!

Він із розгону швиргонув її на пухке ліжко й сам знесилено впав поряд, аж гора подушок додолу покотилася.

— Будеш дражнитися? — грізно спитав він.

— Бу-у...

Максим, червоний і захеканий, підвівсь на лікоть, аби вп'ястися губами в її вуста — і заціпенів. Оленка лежала впоперек ліжка головою до стіни, ноги їй висли додолу, а спідниця при падінні високо задерлась угору. Якусь мить вони перелякано дивились одне на одного, тоді в ньому заграла гемонська сила, кров прилила в голову, і Максим уже не тямив, що робить. Оленка, зів'яла й безвільна, тільки шепотіла «Нє... нє...», тоді нараз ожила й, болюче вдаривши його ліктем у бороду, випорснула. Максим хотів ухопити її знову, та в її погляді було стільки рішучости боронитися, що він не наваживсь підійти. І тільки жалібним півголосом, якого й сам упізнати не міг, дорікнув їй:

— Так оце ти так... любиш?

Ударена щелепа почала боліти, і він заходився підсвідомо терти її стиснутим п'ястуком.

— Не можна... зараз, — тихо проказала дівчина.

— Не можна, не можна, нічого не можна, а коли ж можна буде?! — вибухнув він і тут-таки засоромився, бо більш пришелепуватого запитання, мабуть, годі було й вигадати. Сидячи на краю ліжка, він сперся ліктями на коліна й поклав голову в долоні. Дівчина, яка досі стояла посеред кімнати, підійшла й обережно сіла побіч нього.

— Якби я зараз піддалася, ти б...

Вона не доказала, і Максим кволо нагадав:

— Що б я?

— Ти б не взяв мене таку.

— Яку?

— Ну... «таку», та й годі.