Розділ «ЯР Роман»

— Кажуть, отой-го, Кривий, уп'ять шось...

Я тривожно блимнув на нього.

— Та отой же, вчитель виприківський, чи хто він там.

Я мовчав. Розмова не виходила, цей Антін знову почав за рибу гроші правити, а мені хотілося поговорити щиро й відверто про те, що останнім часом непокоїло. Я почекав ще хвилину-другу, й оскільки Антін Ягола мовчки допалив свою махорчану самокрутку, я без явного зв'язку з попереднім тихо проказав:

— Усі ми вже стали не такі, як раніше. Війна поперекидала все з ніг на голову.

Мені майнуло, що говорю майже завченими словами, що це саме я вже казав і Олегові Поповичу, але яке значення мають слова? Усе треба розуміти поміж ними. Одне й те саме слово тепер кожне вимовляє по-своєму, і цікаво знати, зрештою, як його вимовляє.

— Не знаю, що вона поперекидала, а що стоїть, як і було. Прочім, один казав: чого собі підстелеш, на тому і ляжеш, а як не підстелені, то піняй, повідіму, на себе.

Я відчував, що Ягола потроху знову навертає розмову на того кривого вчителя, міфічного героя, якого, певно, й на світі нема, і всяке бажання говорити раптом пропало. Я дістав кисет, якого не розсупонював од самої хвороби, і заходився повільно й старанно крутити цигарку. І коли припалив од власного кресала, хоч на столі горів каганець, лютий дим невіяної махорки щербатим ножем обдер мої зніжені хворобою груди. Я закашлявся й довго бухикав, але самокрутки так і не викинув.

— Піду сояшничіння внесу абощо, — зрозумівши, що балачка дійшла краю, сам собі буркнув Антін і вийшов.

— Не кури. — Оленка поглянула на мене: — очі в неї були смутні й жалібні. Мої доскіпування вона зрозуміла По-своєму. «Коли за день добре намахаєшся киркою, то ніякі дурощі в голову не лізуть, — подумав я сам собі, — але ж я ще не виходився після запалення легенів» А Оленка не могла мені цього сказати.

Та пізніше, коли Антін, заглянувши до кімнати, кинув: «Ну, я пішов у почну», вона-таки не втрималася. Підсівши до мене, — там, через сіни, вже полягали спати, — Оленка тихо проказала:

— Оце ходю на станцію — і нічого...

Але я не обзивався, і вона вточнила:

— Давай разом робить, га? Ти накидатимеш у тачку, а я возитиму, поки трохи виходишся...

Я пригорнув її й сказав:

— Десь працювати доведеться... Інакше заберуть до Німеччини.

Дівчина тривожно засовалась, і я приспокоїв її:

— Про школу не думай. Із школою — все. — І згодом додав: — А пайок той заробляти десь треба буде.

Оленка вдоволено притислася до мене. Я знав, що їй найбільше не подобається ота моя школа, мені згадалися слова малого Антося: «Дьо-одьку, а то провда, шо ви...»

Я засміявся й Оленка підвела очі, але вони вже не були такими тривожно-сумними, як допіру: