Розділ «ЯР Роман»

— Ти чого?

— «Чого собі постелеш, на тому й ляжеш, а не постелеш, то піняй на себе», — відповів я їй словами Антона-старшого й знову засміявсь. Але на серці не було так легко, як я вдавав, намагаючись перекопати в цьому й Оленку, і самого себе.

Та її чорнобриве обличчя було так близько, і гострячок верхньої губи так палав, що я забув усі на світі знегоди й самотортури, якими люди карають себе майже добровільно, не знати за що й для чого. Пружне дівоче тіло здригалося в моїх обіймах, і мене до шалу доводив невловний кінчик Оленчиного язичка, який раз у раз ховався за різучими зубками. І коли я в цю хвилину міг узагалі міркувати, то поклявся б усіма відомими мені клятвами, що немає в світі нічого солодшого понад кінчик отого в'юнкого язичка.

— Ти любиш, як пахне мнята? — невідомо нащо спитала дівчина.

Я відповів:

— М'ята мені пахне цвинтарем.

Оленка засмутилася й притихла, по тому сказала:

— Тоді я вже не буду.

— Що не будеш? — не второпав я.

— Мить голову з мнятою.

Я тільки тепер дотямив, чому від її густої чорної коси так приємно віє прохолодою. Узявши в руки товсту тристалчату змію, я скрутив її калачиком і накрив собі нею обличчя.

— Завжди мий косу м'ятою, чуєш?

Оленка щасливо засміялась:

— А ка-аже!.. Ух ти ж Ненада вреднюча!

І знову наставила мені гостренький кінчик верхньої губи. По тому притихла, і зиркнула в мої очі, і сховала обличчя в мене на грудях.

— Ти тільки не смійся, чуєш... Я колись думала — нашо то люди цілуються? Гидко ж, думаю, з чужими... І стуляю, було губи, як ти мене... А воно... Я дурненька, ге? Скажи, дурненька? Тобі кумедно мене слухать?

Я пригорнув її й уп'явся вустами в червоний гострячок зав'язаної бантиком губи. Рука, мимовільно сковзнула до тугенького м'ячика дівчого перса, і Оленка здригнулася. Я відсмикнув руку й зніяковіло застиг. У кімнаті повисла тиша, було навіть чути, як потріскує ґнотик олійного каганця.

Оленка нарешті звела на мене злякані очі:

— Тобі... гидко?

— Що? — не міг збагнути я.