Розділ «ЯР Роман»

Максим був і вдячний Оленці, що тактовно позбавила його необхідности червоніти й перед нею, і злився водночас, бо мусив будь-що вже говорити з Антоном, хоча в останню мить утратив сміливість і ладен був податися рачки назад. Але про жоден відступ не могло йтися, бо, крім усього іншого, Ягола хитро позирав у його бік, і глузливі бісики в Антонових очах могли спровокувати Максима на будь-яку дурницю.

— Тут таке діло... — заговорив хлопець. — Як би тобі сказати... Одне слово, ну, розумієш... — і ніяк не міг виборсатися з линучих і безвартісних слів.

— Крутила — молотила. А ти скажи отакого: раз-два й усьо.

— Ну, тоді пусти Оленку за мене, — вистрибнуло в Максима, і він сам здивувався, як усе було б ясно й просто, коли б люди не засмічували своїх думок непотрібними плевелами.

— Як то «пусти»? — чи не второпав, чи прикинувсь дурником Антін.

— Заміж.

— За кого?

— Ну, хоча б і за мене!

Яголині насмішкуваті очі просто вибивали ґрунт у Максима з-під ніг.

— А можна й за когось инчого, геж?

Максим не відгукнувся. Антін умисне глузував і чіплявся за слова. Хлопця майже тіпала пропасниця й страшенно кортіло запалити. Ягола мовчав, дивився кудись у кочерги, і прижовклий недопалок звисав у нього зі спідньої губи. Максим так довго дививсь на той недопалок, що аж очі пойнялися сльозою. Попосидівши, Антін схилив голову набік і зайшовся тихим сміхом. Тоді встав і пішов до дверей, і вже звідти, як робив майже щоразу, кинув у кімнату слово, викахикуючи його по складах:

— Кам-па-зі-ітор...

Максим тільки рота роззявив, так уразило його те крилате Єсохвадове слово. Хвилин за кілька по тому, як вийшов Антін, убігла Оленка. Вона була червона й збуджена й, сівши коло Максима, увесь час ховала очі в пелену. Хлопця хапали чорти, він не знав, чи сидіти отак, чи брати шапку, але дівчина поводилася досить дивно, і роздратування потроху поступалось місцем цікавості.

— Що він там тобі казав?

Оленка відмахнулась:

— Та!

— Лаяв? — допитувався Максим.

— Та! — Дівчина ще дужче нахилялась, і Максимові було видно, як налають багрянцем її маленькі тендітні вуха, як той багрець потроху заливає скроні, чоло й навіть білий рівний проділ на голові.

— Ну, щось же та сказав?

— Та сказав... — пробелькотала дівчина.