Він завважив оте «до нас» і йому стало смішно, чого вона назвала себе в множині, але ухильно пообіцяв: нехай колись, може...
— Наказ надійшов до голови, — пояснював Олег, — але ти ж знаєш, що вся «культура» — на моїх плечах, і я взявся сам за це діло. Хтозна, що б вирішив наш новий голова, проте наказ був просто... ідіотський.
Олег насилу підшукав необхідне слово, і Максима нарешті зацікавили подробиці.
— Тебе звинувачували в українському націоналізмі й просили місцеву поліцію приглянутися до тебе, ясно?
— А ви що ж?
— Ми відповіли, що тебе вже давно звільнено, відразу після того, як у школі побував шановний інспектор пан Афанасьєнко. До речі, його саме так звати, а не Панасенко, як ти мені торочив. Кажуть, був колись чималою шишкою на рівному місці. І навіть у тридцять сьомому всидів.
Максим думав про інше. Олег Попович і Ганна врятували його від біди, і він почував себе в боргу перед ними, а це його найбільше бентежило.
— Слухайте, Олегу, а ви не наражаєтесь на неприємності через мене?
Попович сів на стілець і, схилившись, потер очі пальцями, сяйнувши на Максима білою лисиною.
— У наш час, Нетреба, безпечних справ не буває, чув?
— Цебто, колись і я мушу вам віддячити подібним? — висловив Максим своє припущення вголос.
Але Попович не образився, хоч Максим і сподівався цього.
— Ми ще з тобою нічого корисного не зробили, Нетреба, щоб нам дякувати. Не знаю, як ти, а я...
Олег не доказав і лише стомлено махнув рукою:
— Нехай, ми ще про це колись побалакаємо. Видужуй.
«Видужуй», — подумки вилаявся Максим. Він уже не раз чув од Олега таке нахваляння, але його не вабило все те. Йому вже досить обридли й бучні фрази, і розпачливі вигуки, і самокусання за лікті.
Він ішов додому, мерзлякувато загортаючи поли піджака. Було вже перше квітня, міжнародний день брехунів, і вітер нормальним людям, певно ж, не здавався холодним, але Максим за час хвороби так ослаб і схуд, що й петрівчане сонце не змогло б його нагріти.
Олег Попович якось мене поспитав, що являє собою Оленчин брат, і я не міг відповісти нічого певного. А й справді, хто такий Антін Ягола? — подумав я сам. Чим він живе й чим дихає? Після тієї першої нашої зустрічі, коли Антін повернувся з полону, ми й словом більше не згадали ту станцію, де він відмовився мене «впізнати». А якби «впізнав»? Мене іноді шпигало побалакати з Антоном начистоту, але між нами стояла Оленка. Та й пам'ять людська, як казав колись Олег Попович, улаштована так, аби не затримувати довго недобрих спогадів.
— А чого ви раптом зацікавилися Яголою? — підозріливо глянув я на Поповича.
— Та так, питаю, — ухиливсь од прямої відповіди Попович. Тоді, ніби між іншим, додав: — У наш час непогано знати про людину більше, ніж ми знаємо. Він у партії не був?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яр» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЯР Роман“ на сторінці 108. Приємного читання.