Розділ «ЯР Роман»

— Ще... — Голос у Професора був розгублений. — Хоча тримають уже два місяці. Я спершу теж був на цих ваших нарах, а за цей термін, як старожил, дослужився чести перебратись аж у куточок, до протилежної стіни.

Гумор був не дуже веселий, хоча, можливо, найвеселіший як на наші умови.

З нарів навпроти Професорових, теж із кутка старожилів, підвівся якось боком чоловік, на вигляд років за сорок, у формі командира танкових військ — це я побачив по петлицях, де залишився не вицвілий слід від емблеми роду війська, а також від трьох шпал. Він ходив бока, дуже кульгаючи, одна нога в нього була в доброму командирському чоботі, а друга заповита внизу якимось дрантям.

Цей чоловік, якого я подумки назвав Полковником, не дуже тямлячись на командирських відзнаках, сказав:

— Не слушайте Профессора, молодой человек. Если вы ни в чем не замешаны, то ни в чем и не сознавайтесь. Профессор — человек еще неопытный... ну, в этом. Из всех «старичков» только его еще не допрашивали. Остальные все битые: и я, и те двое, и вон тот товарищ. И никто из нас ничего не подписал... Хотя трое не выдержали побоев.

Я наївно запитав:

— І що з ними?

Полковник не відповів, а Професор тільки розпачливо махнув рукою і вже від своїх нар прорипів зовсім упалим старечим голосом:

— Їх винесли ногами вперед...

Біля моїх нар зібралася була вся камера, тепер же арештанти один по одному розбредались по своїх барлогах. Лише Полковник ще стояв і не зважувався ні закінчити свою думку, що вибрижувалась під зморшками лоба, ні піти геть. І тільки коли за дверима почулося шамотання і скрегіт засува, він поквапливо, ніби передчуваючи, що йдуть по нього або по мене, просичав, аби його не почули за дверима:

— А тех, которые во всем сознались, уже давно нет. Тех расстреливают в Институте благородных девиц, а потом закапывают в лесах под Киевом, у деревни Быковня. Это мне мой предшественник, что спал на моих нарах, расказывал...

Полковника не підвели передчуття. Відімкнувши двері, наглядач тицьнув на нього пальцем і крикнув:

— С вещами — на выход!

У камері запала моторошна тиша. Оте «с вещами» могло означати що завгодно. Але — вже не допит...

Полковник попрощався з усіма за руку, та ні в кого не вистачило сили підбадьорити його. Хотілось вірити, що він лишиться жити, не даремно ж він витерпів стільки побоїв. Та коли по ньому грюкнули двері, у моїй голові, мов на зіпсованій грамофонній платівці, закрутилося: «Институт благородных девиц... Институт благородных девиц... Институт благородных девиц...»

Невдовзі після цього до мене знову підійшов Професор, і я запитав у нього, що таке «Институт благородных девиц». Він лише здивовано глянув на мене:

— У колишньому Інституті благородних дівиць тепер енкаведе. Хіба ви не знаєте? Хіба вас не перепустили спершу через енкаведе? Цей палац — на розі Інститутської вулиці й Хрещатика...

Коли в камері стало темно й на стелі спалахнула жовтава лампочка, забрана чорною сіткою, наче світло теж посадовили за ґрати, знову ввійшов наглядач і тицьнув пальцем у Професора та в мене:

— Ты и ты — без вещей!

Відстань між верхніми та нижніми нарами була така маленька, що я ледве вибрався звідти, до того ж Професор обережно тяг мене за ноги. Як потім з'ясувалося, йти я міг, бо мене бито по спині. У коридорі на нас із Професором уже чекало двоє конвоїрів.