Розділ «ЯР Роман»

— Ти тільки не сердься, чуєш... Я рада, шо ти кинув оту... ну, роботу.

І знову схилилася до його руки й зашептала:

— Я зароблю й на двох, коли шо... Носю додому потрошку то картоплі, то зерна...

Максимові було невимовно приємно слухати, як вона міркує за обох. Він ще не наважився сказати їй отого найголовнішого слова, просто не наваживсь, а вона виявилася сміливіша.

Коли в малій кімнаті рипнули пружини ліжка, дівчина випросталася й трохи відсунулась од Максима. Виявляється, батько вдома лежить, а я й не згадав про нього, подумав він. Тоді ввійшла Марія, згодом і мати, і Люда Бабій почала квапити подругу:

— Олю, може, вже ходьом?

Оленка неохоче підвелася й відсіла до неї, тоді довгим поглядом подивилась на Максима й почала прощатися з тіткою Явдошкою.

— Приходь, моя дитино, — виряджала гостей Нетребиха. — У нас тепер так порожньо в хаті, шо аж-аж...

Стара боязко дослухалася власних слів — чи не передала куті меду. Вона вже давно полюбила цю дівчину й потерпала, коли б самій собі не наврочити. Усім відомо, що материні поради завжди стають упоперек горла дітям, і з цим Явдошка мусила рахуватися.

— Приходь і ти, Людочко. Ви ж із моїм Максимочком укупі до школи бігали. — Стара переплутала Люду з її старшою сестрою, Лідою. — Приходь і ти.

Так буде краще, вирішила вона, хай син думає, що їй усі дівчата однакові.

Те перше катування не минулося мені марно. Костя бив мене гумовим шлангом переважно по спині, не лишивши там жодного живого місця. Шкіра порепалася, м'язи набрякли й задубіли, я сам не міг нічого побачити, бо в'язи також заклякли й шия не поверталася. Мій сусід по камері, найстаріший з-поміж усіх двадцятьох, чоловічок професорського вигляду, обережно задер мені сорочку на спині й заклопотано проказав:

— Якби трохи йоду та вазеліну... Хоча б. А так...

Я лежав долічерева біля самих дверей, добре, що бодай на нижніх парах, і бачив старого тільки тоді, коли той відходив і ставав під протилежною стіною. Він ходив у пенсне без оправи, був сивий, аж білий, волосся в нього лишилося тільки за вухами, а вуса та невеличка клинцювата борідка були в досить занедбаному стані. Моє припущення виявилося слушним — згодом я почув, що його всі називають Професором.

Він перший порадив мені:

— Підписуйте будь-яку ахінею, що вам підсовуватимуть. Так хоч бити перестануть. А гріх повністю ляже на їхню душу. Адже це такий абсурд, невірогідний абсурд...

Я запитав у Професора:

— А вас у чому обвинувачують?

— Я ще не знаю.

— Вас хіба не допитували?