Розділ «ЯР Роман»

— А дай-ка мне твой «пригласительный»!

«Пригласительным» він, певно, називав той метровий оцупок гумового шлангу. Костя дав йому шланг, звів мене на ноги й почав штовхати до свого «кабінету». Там він прив'язав мене за руки та ноги до спеціальної лави, а Семен Семенович заходився сам бити по вже понівечених ногах вище від колін. Певно, це було йому морально необхідно, особливо після хвороби та вимушеного бездіяння, своєрідна психічна гімнастика, зарядка. Груди мої знову розпирало, з горлянки вихоплювалися підсвідомі стогони й крики. Коли ж я переставав кричати, Семен Семенович сідав на стілець, а Костя відливав мене водою. З поверненням свідомости повертався біль. Мене брав жах на саму думку, що слідчий знову почне бити по роз'ятрених ранах.

Він, певно, саме на це й розраховував, бо велів розв'язати мені одну руку й клав перед очима в мене той свій аркуш. Я знесилено клював носом, а Семен Семенович брав мене за мокру чуприну й тримав голову на вису:

— Подписывай!

Я заперечно крутив головою, тоді він кілька разів товк мене носом об дошку лави. Наївна людина, думав, що після тих тортур оце товчіння носом дошкуляє мені. Я не відчував жодного болю, просто носом ішла кров та й годі.

Розділ одинадцятий

У кінці березня з області надійшов наказ про звільнення Максима Нетреби. Він щойно піднявся з постелі й ще не дуже міцно тримався на ногах. Ота прогулянка в яр обійшлася йому дорогенько — двостороннє крупозне запалення легенів з подальшим ускладненням, три тижні й день у постелі. Час поважний, щоб розучитися навіть ходити. Максима й досі хитало й погойдувало, але то вже була проста слабість, хворобу нарешті подолано.

Він почув про той кумедний наказ допіру вранці й вирішив навідатися до Поповича. Ганну бачити не хотів, її сумні очі знову збентежать його й він знов почне винуватити себе в усіх на світі гріхах, сущих і неіснуючих.

Олег походжав довгим і темним, як труна, кабінетом на одне вікно, засноване ґратами. Колись, менше року тому, тут містилася найсекретніша частина райвиконкому, тепер же був кабінет заступника голови Ярівської управи, або, як це значилось у німецьких документах, — першого помічника бургомістра.

Попович бурхливо виказував задоволення з приводу того, що Максим одужав, але той перебив його, сказавши, чого прийшов.

— А звідки ти про це знаєш? — здивувався Попович.

— Сорока на хвості принесла.

Наталю Орестівну він і справді нишком називав сорокою, й вістку принесла йому саме вона. Отак просто прийшла до нього додому, навідала хворого директора. Вона підкреслено звала його на ім'я. Максим же був обережним і не дозволяв собі з нею жодних потурань. Людина — істота сентиментальна, і кожна вільність викликає в її душі непотрібні, а часом і геть шкідливі емоції. Назвавши молоду вчительку на ім'я та по-батькові, він байдуже звірявсь, як там у школі. Наталя Орестівна спершу заходилась розповідати про різні труднощі, про звичний брак підручників і зошитів, про те, що заняття тепер ведуться лише в першу зміну, тоді зам'ялася й змовкла.

— Ви щось маєте ще сказати? — нагадав Максим.

І вона виклала йому геть усе. Так, надійшов з області наказ, його читали всім учителям. Пана Максима Архиповича Нетребу за невміння керувати колективом і за певні збочення в навчальному процесі від роботи усунено.

На превеликий подив Наталі Орестівни, Максим сприйняв новину досить байдуже, хоч саме на це робила ставку молода вчителька. Він думав, що та, можливо, збиралася співчувати йому або навіть скаржитись і цим самим увійти якось у пай, — але запитав абсолютно спокійним голосом:

— І хто ж у вас тепер директорує?

— Ще нікого нема, обов'язки виконує завуч Микола Панасович. Але... хіба ви не оскаржите наказу?

Він хотів розповісти їй, що й сам, ще раніше, подав заяву про звільнення, добровільно, без чийогось нагадування, та змовчав. Зрештою, подумав Максим, цю дівчину воно найменше обходить, у неї, певно, зовсім інше на думці. І не помилився. Прощаючись, Наталя Орестівна сказала:

— Як видужаєте, обов'язково приходьте до нас у гості. Обіцяєте, Максиме? Незалежно від того, чи працюватимете в школі, чи ні.