Розділ «ЯР Роман»

— Ну, дай вам, Боже, сили, — тихо проказав старий. Він був певний, що я впиратимуся до кінця.

А я не був певний.

Цього разу Костя кілька разів, двічі, а може, тричі, відливав мене водою, бо я непритомнів. Тепер він уже бив не по спині, а ззаду по ногах, переважно над колінами.

— Теперь ты у меня быстрее заговоришь! — відкрив він мені свою професійну таємницю. — Спина у человека крепкая. Там чего — одни ребра да лопатки. Ключик к человеку — в ногах...

Слідчий Семен Семенович, принісши стільця, сидів і мовчки дивився на Костину роботу. Сьогодні я вже збагнув, що дядька Йовхима Дерезу також заарештовано й він, можливо, тут, у Лук'янівці. І пересвідчився я ще в одному: під час обшуку в нього дома знайшли мій комсомольський квиток. Тепер Семен Семенович намагався створити на цьому якусь політику. Я йому сказав:

— Комсомольський квиток справді мій. Коли тридцять третього померли з голоду найближчі мені люди, я спересердя кинув свій квиток голові сільради Йовхимові Дерезі. Ото й уся таємниця.

Семен Семенович скептично покивав головою і сказав своєму натасканому на людську плоть цепному псові:

— Помоги ему вспомнить...

Костя задоволено посміхнувся:

— Сейчас поможем... Понемножку, понемножку...

Тоді сказав оті слова про нечутливу спину й чутливі ноги й заходився витягати з кишені того безкінечно довгого гумового шланга.

Я не зміг витримати більше десяти ударів, груди мої самі розверзлися, і з горлянки вихопивсь підсвідомий несамовитий крик. Тоді я вперше знепритомнів од болю, а коли прийшов до тями, то виявилося, що сиджу на стільці, а з провислої голови в мене крапає вода, відбиваючи на змоклих колінах незрозумілі мені ритми. Виявилося й ще одне: я сиджу не в кімнаті для тортур, а в кабінеті для допитів, перед столом, за яким сидить слідчий Семен Семенович. Мені здалося, що я цілу годину підводив голову, щоб упізнати його. Семен Семенович підсунув до мене сторінку з видрукуваним на машинці текстом:

— Прочти и подпиши!

Я вдивився в текст, але літери розпливалися перед очима. Коли ж чималим зусиллям волі нарешті пощастило сфокусувати зір, зміст написаного до мене однаково не доходив. Я ще й ще раз починав читати спочатку: «...Упомянутый Ефим Петрович Дереза должен был во время выступления мобилизовать все местные троцкистские сили. Я был обязан поддерживать связь с антисоветским центром в Киеве и передавать его инструкции Е. Дерезе и другим членам разбитого троцкистского охвостья, направленные на свержение Советского строя...»

Я довго повторював у думці ті слова, чий зміст ніяк не доходив до мого скаламученого болем розуму, а коли нарешті збагнув, чого від мене вимагає слідчий, поволі відсунув аркуш назад. Мені було страшенно боляче сидіти на стільці, я підклав руку під себе, а тоді глянув. Уся долоня була мокра від крові.

Слідчий знову підсунув аркуш до мене:

— Подписывай, тебе говорю!

Я витер закривавлену долоню об штани й мовчки покрутив головою.

— Не будешь?!

Я так само покрутив головою. Він раптом перестав кричати на мене, заливисто розреготався й гукнув до Кості: