Розділ «ЯР Роман»

— Я знаю про твою заяву. І про того, як його... Афанасьєнка? Але видужуй, поговоримо пізніше. Ти... не все врахував.

— Усе.

— Видужаєш — і побачиш.

— Українців обдурено, і це не залежить від моєї хвороби.

Максим замовк і після паузи поспитав:

— Куди ми підемо далі?

— Ти спершу трохи полеж, — відбувся жартом Олег, — а тоді вже подумаємо, куди йти.

— Ні, Олегу, назад вороття немає. Там бар'єр... Україна ніколи не забуде тридцятих років. Тридцять третього, тридцять сьомого...

— Людська пам'ять, Нетреба, влаштована так, щоб усе забувати.

— Це тільки, якщо всі люди стануть проститутками. Нам тепер немає дороги ні туди, ні назад...

Максим відчував, як біль починає знову стискати його потилицю, і приготувався до цього. Усе навколишнє потроху блякло й затягалось імлицею. Про що я допіру міркував? — силкувався він згадати. Яке значення мають усі на світі проблеми, коли в людини розколюється навпіл голова? Верховними законами нашого буття, мабуть, були й лишаються найпримітивніші інстинкти самозбереження...

Новий приступ хвороби тривав усю ніч, і коли прийшов покликаний Олегом лікар, Максим навіть не чув, поринувши в нездоровий сон. Та, прокинувшись по обіді, не повірив своїм очам. Біля ліжка сиділа Оленка. Максим довго дивився на неї, не знаючи, то сон, хворобливе марення чи таки дійсність. Але віддалік, на тому стільці, де завжди вмощувався Олег Попович, сиділа Люда Бабій. Більш у хаті нікого не було. Тільки по хвилині увійшла Марія, забрала шаплик із помиями й понесла поперед себе. І та прозаїчна деталь остаточно переконала його, що він-таки не марить.

Максимова рука лежала в Оленчиній, і це теж було свідченням.

— Тобі болить? — озвалася дівчина, і він поволі всміхнувся. Оленка схилилася над його рукою й почала цілувати її. Максим хотів прийняти руку, але сил не було, натомість у горлянці залоскотало й двічі сіпнувся зрадливий борлак. Оленка тихо плакала, і він відчував на руці її мокру щоку.

— Ти кинув роботу? — чи то спитала, чи просто озвалася дівчина. — Нічого, нічого...

— Кинув, — прошепотів Максим.

— То дарма, якось буде...

Вона зиркнула в той бік, де мовчки сиділа коло каганця Люда Бабій, дивлячись на мерехтливий язичок жовтого полум'я.

— Проживемо якось. Не тільки ж у школі робота. Я вже з Антоном ходю на станцію...

Вона раптом зашарілася й широко розплющила ще мокрі від сліз очі: