Розділ «ЯР Роман»

— Хоч би вже ти, старий, тут не смалив, он у дитини аж груди розриває...

Материному голосові заперечував батьків репнутий баритон:

— Ду-урна ярка! Шоб ти знала, махра ліче. Як міні руку дірвало, був би й дуба дав, коли б не махорка. Один кае, намочіть, кае, дядьку, махорки в онучі й прикладіть до живота. Я й той. Воно пече, а ліче. А ти...

Певно, він безнадійно махнув рукою на материн розум, як робив це завжди, коли вони сварилися, і рипнули двері: батько вийшов на веранду. І чого вони лаються? — думав Максим, намагаючись розтулити повіки, що так і злипалися. Усе життя, відколи він пам'ятав себе, старі сварилися між собою.

Але й та лайка, і вони самі, і Марія потроху меншали й танули, аж поки зовсім зникали, і Максим знав, що зараз накотиться нова хвиля. І та хвиля таки справді заливала все його тіло, виринаючи десь біля потилиці. Так тривало до ранку, коли Максим по-справжньому заснув.

Надвечір, прокинувшись і розплющивши очі, він угледів Олега Поповича. Той сидів на своєму місці й тихо розмовляв із батьком. Хлопцеві майнуло, що десь-то справи його кепські, коли й оцей завжди галасливий Попович прикусив язика.

— Прокинувся? Ми тебе збудили?

Максим кволо махнув рукою.

— Завтра прийде лікар, — приспокоїв його Попович. — Де це ти так? Може, прохолов?

Максим, аби не відповідати, знову заплющив очі, тоді-таки сказав:

— А ви їм і досі вірите...

— Кому? — звів брови гість.

— І ви, і Ганна... Вірите.

— Про що ти кажеш, Нетреба?

Але Максим немовби й не чув його:

— Людина завжди мусить мати перед собою якогось бога. Вольтер сказав, що коли Бога немає...

— Кому ми й досі віримо? Німцям?

Хворий доказав перервану думку:

— ...коли й нема, то його треба вигадати.

Така довга тирада втомила виснаженого Максима, і він знову заплющив очі. Олег сказав: