Розділ «ЯР Роман»

— Так запально говориш, наче з трибуни, — озвалася, не змінивши пози, пані Ганна.

Я сказав:

— Тут не з трибуни — у єрихонську трубу належить волати. Українців розукраїнюють! Незабаром не треба буде й своїх шкіл — обійдемося й німецькими!

— Я тебе очень... дуже тебе прошу, Максиме, — нарешті підвела голову пані Ганна. — Не забувай, що в цьому приміщенні ми з тобою не самі.

— Обридло мені весь вік озиратися! — мало не верескнув я. — То боялись образити одного старшого брата, коли ж нарешті позбулися його, — з'явився новий брат, і знову старший! Усі, усі старші, і тільки Україна — наймолодша, нерідна, зведена сестра. Бо немає власного війська й не може захистити себе від тих старших...

Я, певно, був червоний, мов печений рак, на лобі й скронях виступила роса, я чув себе, дивувавсь із власного голосу й того несамовитого темпераменту, який охопив мене, і не міг нічого з собою зробити.

Я кричав:

— Знаєш ти, що відчуває ягня, коли двоє вовків учепилось один одному в горлянку? Не знаєш, а я знаю. Воно не вболіває за жодного з них. Йому однаково, хто переможе, бо переможець тоді його з'їсть. Ягняті найкраще було б, коли б обидва вовки перегризлися до смерти.

Я зірвався з голосу й замовк. А по тому додав уже хрипким фальцетом:

— На жаль, такого не буває. Бо ягня немає чим допомогти своїм старшим братам, які за нього гризуться. У нього немає ні ріг, ні зубів...

Пані Ганна встала з-за столу, підійшла до мене й торкнула зворотом долоні за впріле чоло. Тоді притисла мою голову собі до живота й промовила:

— У тебе страшенний жар, Максиме. Ти хворий.

Я випручався:

— Дурниці! То від обурення. Головне — що в України вже двісті років нема своєї зброї. Відколи Катерина зруйнувала Січ...

Пані Ганна повторила, стурбовано позираючи то на мене, то на двері:

— Тобі треба лягти в ліжко. У тебе жар.

А я торочив те саме:

— Дурниці...

Але то виявилось не дурницями. Коли він ішов додому, його хитало й гойдало, у грудях почало Шпигати голками, до вечора піднялась висока температура й почались марення. Максим кілька разів прокидавсь уночі й, мов крізь імлу, намагався второпати, що ж із ним сталося, проте не міг. У кімнаті горіла велика лампа й різала очі, поряд із його ліжком сиділа Марія. Вона мочила в полумиску білу ганчірку й прикладала йому до голови. Ганчірка відразливо смерділа оцтом, і Максимові перехоплювало дух. Він чув власне сапання й хрип у грудях, але все те було якимось далеким і нереальним. Тільки біль стискав голову сталевим обручем, і той біль був єдино реальною річчю, що хвилювала Максима.

Десь далеко-далеко чувся материн голос: