Розділ «Частина 3»

— Він не знає англійської, — сухо констатував я.

Джено зиркнув на мене знизу вверх:

— Але ж він щойно сказав своє і… — лаборант затнувся й умить посерйознішав. Меллорі продовжувала всміхатись, зате Джено, схоже, збагнув, що Теодор не такий, як усі, тож якби малюк був «нормальним», то ніколи не опинився б в цій лабораторії. Поправляючи джинси, лаборант устав: — Ви гарно говорите англійською. Я навіть акцент не вловлюю. Тому мені здалося, що ваш малий теж… ну, ви розумієте.

— Я працював оператором англомовного кол-центру в Україні. Але не вчив Теодора англійської, бо… думав, що він іще малий. Або якщо відверто, ніколи не ставало на це часу.

— Зрозумів.

— А в нас не виникне проблем під час… — Меллорі поглянула на Теодора, потім на мене, — спілкування?

Я штрикнув її холодним поглядом:

— Не виникне, бо я не маю наміру залишати його.

Доктор Далтон з’явився за п’ять до дванадцятої. Високий, білявий (але темніший за Меллорі), із засмаглим обличчям і чіпкими, допитливими очима. Губи та кутики очей обрамляли тонкі зморшки, а на носі сиділи окуляри, що, втім, не допомагало встановити вік. Точно більше ніж тридцять п’ять. Водночас, якщо припустити, що він правильно харчувався та стежив за здоров’ям, чоловікові могло бути далеко за п’ятдесят. Він привітався з асистенткою та лаборантом, а тоді відрекомендувався:

— Доктор Енді Далтон, — усміхнувся, подаючи руку. Джено й Меллорі спостерігали за нами й теж усміхались. Я випромінював похмуру настороженість.

— Мирон Белінський.

— Приємно познайомитись, — злегка нахилив голову Далтон. Його пальці, попри спеку, були холодними. — Мені справді приємно. Ліза стільки розповідала і про вас, і про вашого сина, що я зараз почуваюся, наче зустрів давнього друга, якого востаннє бачив чверть століття тому.

Кілька секунд, не відпускаючи руки, я роздивлявся його обличчя. Далтон не здавався слизьким, нічого фальшивого чи тривожного в ньому не проглядалося, та чомусь — так само, як і з віком, — я не міг визначитися, який він насправді.

— Напевно, міркуєте, де чули моє ім’я? — примружився він.

— Насправді ні, хоча… чекайте, — я клацнув пальцями: — Стівен Кінг, «Доктор Сон». Там, якщо не помиляюсь, був якийсь Далтон, доктор Джон Далтон, так?

На мить сірувато-блакитні очі Далтона трохи розширились. Я помітив кинутий на нас погляд Джено Кардона та його — вже, мабуть, соту, хіба ні? — посмішку.

— Не вгадали, — виблискуючи доглянутими зубами, проказав лаборант.

— Ага, — кивнув Енді Далтон. — Пробачте, пане Белінськи, я не читаю Кінга, і, якщо відверто, мене вперше асоціюють із кимось із його героїв. Насправді моє ім’я збігається з іменем і прізвищем того рудого засранця, квотербека[53] Cincinnati Bengals[54] Енді Ґреґорі Далтона. Не те щоб мене з ним плутали, я для цього недостатньо рудий, але якщо ви стежите за НФЛ, то, гадаю, уявляєте, що з таким іменем мені дуже непросто жити в хоум-тауні Ravens[55], — Енді Далтон і Джено Кардона розсміялися.

Поки ми обмінювалися люб’язностями, я краєм ока спостерігав за сином. Малюк не здавався напруженим. Він сидів на стільчику, підклавши долоні під стегна, та розглядав лабораторію. Кілька разів його погляд упирався в Меллорі Хардисон, дівчина щоразу йому підморгувала, проте Тео поспіхом відвертався.

— Давайте до справи, — Далтон глипнув на Тео, а потім м’яко запитав: — Джено ще не розповідав вам?