Розділ «Частина 3»

— Про що?

— Про те, чим ми тут займаємось.

— Я не встиг, — не обертаючись, повідомив лаборант.

— Зрозуміло, — доктор зробив невиразний жест рукою та попрямував до дверей. — Ліза Торнтон попросила мене ввести вас у курс справи. Я поясню, що можу, а потім ви самі вирішите, як ми вам можемо допомогти.

Лише після того, як Далтон зупинився біля виходу з лабораторії й озирнувся на мене, я збагнув, що жестом він кликав мене за собою.

Я підвівся, взяв Теодора за руку.

— Залиште хлопчика тут, — Далтон провів магнітною карткою по замку.

Я наїжачився:

— Ні.

— Не хвилюйтеся, ми йдемо до сусідньої лабораторії. Десять кроків далі коридором.

Тео, задерши голівку, дивився на мене.

— Побудеш тут, чемпіоне?

Малюк не відповів.

— Мені треба поговорити з отим дядьком, — я показав на доктора Далтона. — Його ім’я Енді, чудне, правда? А ти залишишся з Меллорі.

— Я не заважатиму вам, — утиснувши голову між пліч, прошепотів Тео.

Я присів, злегка скривившись, коли хруснуло в коліні:

— Ти мені ніколи не заважаєш, чемпіоне, та той дядько, — я махнув рукою в бік Далтона, що, вичікуючи, тримав двері напівпрочиненими, — соромиться перед тобою розмовляти. Уявляєш? Такий дорослий і соромиться, — попри те що малюк притиснувся до мене, настрашеним не виглядав. — Я вийду до сусідньої кімнати й швидко повернусь. А ти поки можеш посидіти за комп’ютером, — я підняв голову й англійською звернувся до Меллорі Хардисон: — Увімкніть йому щось на комп’ютері.

Та кивнула, розтягнувши повні вуста у посмішці:

— Без проблем.

— «Ніндзяґо», — так само пошепки попросив Тео.