Розділ без назви (1)

Колись давно батько наказував мені перейматися лише тим, що я здатен контролювати, і ніколи не турбуватись через те, що контролювати неспроможний.

Він багато чого говорив, мій батько. Наприклад, що тяжка праця переважить талант, якщо талант відмовляється тяжко працювати. І що за «спробую» медалей не дають. І що лише чемпіон боїться програти, а всі решта бояться виграти. Батько — тренер хлопчачої волейбольної команди Рівненської районної ДЮСШ — мав у запасі з десяток схожих висловів. Гадаєте, вони комусь допомагали? Навряд. Сумніваюся, що вони надихали кого-небудь, окрім нього самого.

У сорок один у батька діагностували цукровий діабет. Хвороба виявилася задавненою, тож поки її перебіг узяли під контроль, устигла дати ускладнення на очі та серце. Особливо на очі. За рік після першого візиту до лікаря він перестав упізнавати людей на відстані далі ніж за п’ять кроків від нього. Матір повезла його до Луцька, де у приватній клініці йому зробили лазерну фотокоагуляцію — точкове припікання сітківки, що на якийсь час зупинило розростання кровоносних судин.

Пригадую, як невдовзі після операції батько прийшов додому напідпитку. Мама — вчителька української мови та літератури — ще не повернулася зі школи. Ми були самі. Він сів біля мене на табурет і почав говорити. Я думав, він нарікатиме на життя, на хворобу, але ні, він говорив про сім’ю та ще — дуже плутано й незв’язно — про любов і повагу. Говорив довго, завершивши розлогий монолог черговою псевдофілософською фразою: «Не можна втримати в серці те, для чого там немає місця». Тринадцятирічний я насилу стримався, щоб не пирснути. Тоді його слова здавалися кумедними. Не так слова, як те, що вони злетіли з уст сорокадворічного напівпрофесійного тренера напівпрофесійної волейбольної команди, який півжиття проходив у спортивних штанах і кедах. Із замацаним свистком на грудях. Не втримуй у серці те, для чого там немає місця. Мене розсмішило, що батько вірив у дурниці, які говорив.

Усе це було до того, як я його зненавидів. Певна річ, зненавидів не через висловлювання. Не через те, що він був поганим батьком, бо загалом поганим він не був. І навіть не через те, що одного дня — я закінчував десятий клас, а йому щойно виповнилося сорок чотири — він, не сказавши ні слова, пішов із дому. Тихо вдягнувся, тихо причинив за собою двері та більше не повернувся. Ми з матір’ю перелякалися, звернулися до міліції, і за два дні його знайшли. Ну, тобто як знайшли. Батько зателефонував і повідомив, що не житиме з нами, додавши щось іще — мати, захлинувшись слізьми, впустила телефонну трубку, а я, підхопивши її, не розчув до пуття, — чи то щоб ми не турбувалися, чи то щоб ми не турбували його. Все.

Але не в цьому причина.

Я не спав усю ніч. І не до кінця розумію, що тут роблю. Чорт…

Я зненавидів його через те, що він так і не пояснив чому.

Невже атмосфера в сім’ї була аж такою нестерпною, що він у сорок чотири роки покинув усе й пішов із дому? Час від часу батько з матір’ю сварилися, але жодна зі сварок не переросла в затяжний конфлікт. Упродовж дев’яти місяців після його зникнення ми з мамою уявлення не мали, куди він подався, поки один із його колег із Рівненської обласної федерації волейболу, перестрівши матір на вулиці, не розказав, що Євген Белінський живе тепер з іншою жінкою. Тринадцять років відтоді спливло, а я ніяк не можу зрозуміти: на хріна він їй здався? Хворий на діабет, підсліпуватий, зі слабким серцем. Чужий. Невже вона дбала про нього краще, ніж це робила б мама? Ніколи. Хоча, можливо, мені просто подобається так думати, оскільки я так і не змирився з тим, що він не прийшов по речі. Йдучи, батько забрав із собою лише паспорт і водійські права. Одяг, білизна, взуття, книги, командні фотографії, а також потемнілі від часу кубки й медалі з фальшивою позолотою — все залишилося. Цей мотлох досі лежить на антресолях.

Я добре пам’ятаю батькові висловлювання, проте мушу напружуватися, щоб пригадати його самого. Намагаюся згадати його, коли ми жили разом, але розумію, що це марно. Гадаю, це неможливо в принципі, як неможливо насолоджуватися вишуканістю форми склеєної з уламків вази, вдаючи, наче не помічаєш грубих швів, які огидними шрамами розсікли малюнок на порцеляні. Звісно, ваза була чудовою. Колись. Давно. До того як розбилася.

Отак і з батьком. Я просто не можу згадувати його окремо від його щезнення. Спогади крихкі. Я усвідомлюю це, але однаково прагну воскресити в уяві батьків образ. Він випливає з пітьми й постає перед очима, проте виникає враження, що дивлюся на нього через кілька товстих і страшенно подряпаних шматків різноколірного скла. Мені не вдається протиснутися до нього справжнього крізь нашарування останніх найболючіших спогадів. Він спотворений, але — по-особливому. Ці останні шари ніби навмисно гіперболізують лише найгірше. Скажімо, намагаюся пригадати, як ми з батьком їздили велосипедом до Рівненського зоопарку або як він забирав мене після уроків до себе в ДЮСШ, де дозволяв спостерігати за тренуванням, або як захоплено розповідав про улюблених джазових виконавців. Я пам’ятаю це, от тільки в цих спогадах переді мною не батько. Переді мною мовчазний незнайомець із розмитою плямою замість обличчя. І коли я напружуюся, наближаюся, щоб розгледіти знайомі риси, хтось перемикає канал. Пам’ять перекидає на інший спогад — недобрий і злий. Пригадую, що ніколи не любив спортивні ігри з м’ячем, бо батько не вчив мене грати. Іноді ми вибиралися на природу, і я благав його навчити мене грати у волейбол так, як уміє він. Той відмахувався. Я продовжував канючити доти, доки він не підводився та брав до рук м’яч. Після чого починав гатити по ньому так, начебто мав намір убити мене. Я зосереджувався не на тому, як відбити подачу, а як ухилитися й вижити. Боявся, що мене переламає навпіл, якщо опинюся на лінії польоту м’яча. У якусь мить я все ж не встигав вивернутися, і батько влучав у мене — у голову чи в груди. Мене відкидало на метр і розкарячувало на землі. Але я підводився — в голові гуло, — підхоплювався майже відразу й посміхався, переборюючи сльози та злість, показуючи, що зі мною все гаразд, граємо далі. А він кричав: «Ну що, тепер досить?» Зазвичай на цьому все завершувалося, однак іноді йому здавалося мало, він біг по м’яч і продовжував гатити ним у мене, примовляючи: «Не розпускай нюні, чемпіоне! Вставай! Ти ж сам хотів! Відбивай! А ти як думав? Це волейбол!»

Але найчастіше спливає в пам’яті, як після повернення батька з Одеси, зачинившись у ванній, плакала мама. Це відбулося на початку дев’яностих, напевно, 1991-го, бо з обігу ще не вийшли відрізні купони. Батько щойно влаштувався тренером у ДЮСШ і навесні поїхав із командою на змагання до Одеси. Їх поселили в інтернаті. Через день він зателефонував із пошти додому та попросив маму вислати грошей на їжу. В інтернатській їдальні годували препаскудно, добових не платили, тож його хлопці в буквальному сенсі хиріли з голоду. Мама переказала п’ять рублів. Повернувшись, батько ще з порога налетів на неї: «Чим ти думала?! Ти зганьбила мене! П’ять рублів! П’ЯТЬ СРАНИХ РУБЛІВ! Я б тобі віддав! Невже ти не розумієш, що їх навіть на срані булочки не вистачило?» Мама вислухала його, після чого зачинилась у ванній кімнаті. Я — малий — перелякався. Довго сидів під дверима, слухаючи, як вона схлипує, потім кликав її, потім сам плакав, але вона не вийшла з ванни до вечора. 1991-го мені було чотири, і я, зрозуміло, не міг знати подробиць тієї історії. І лише 2002-го, після того як він пішов, мама розповіла, що сталося. Вона чудово усвідомлювала: для того щоб прогодувати команду, потрібно рублів сорок. Точно не менше ніж двадцять п’ять. Але мама — звичайна вчителька в країні, яка впродовж наступних чотирьох років ставитиме світові рекорди з інфляції, — не мала жодної зайвої копійки. Тоді вона в Обласній станції переливання крові здала кров. Усе, що виручила, переказала батькові в Одесу.

Чому я думаю про батька перед смертю? Не дивуйтесь. Я завше згадую його, коли щось трапляється. Коли почуваюся розгубленим і неспроможним знайти вихід. Ви не уявляєте, як це — зростати із намертво втрамбованим, немов цвяхами прибитим, хронічним запитанням у голові: чому, знаючи, як перетворювати шмаркатих підлітків на чоловіків, він не додав стільки важливих елементів у матеріал, із якого виліплював власного сина?

Я наляканий і чіпляюся за спогади про батька, щоб відтягнути момент стрибка. Як сліпець намагаюся намацати просту відповідь на просте запитання: як я тут опинився? От тільки простої відповіді немає. Я можу відтворити всі події, що привели мене сюди, проте від того ні на крок не наближуся до розуміння, чому все має закінчитися саме так. Власне, я вже намагався: багато разів відмотував плівку назад, по кісточках перебираючи кожен епізод лише для того, щоб переконатися: жоден із них не був безнадійним чи безвихідним. Я так і не натрапив на момент, пригадавши який зміг би з певністю сказати: тут, саме тут, у цьому конкретному місці повернув не туди.

Чорт забирай, що я тут роблю?.. Раніше мені здавалося, наче люди покінчують життя самогубством через помилки. Не через усвідомлення помилок, а коли через помилки з тихим хрускотом ламається невидима підпірка, на яку зазвичай спираються перед тим, як поглянути в очі найріднішим. Тоді, коли помилок накопичується так багато, що ти стаєш безнадійно поламаним усередині. Я не безгрішний, однак упевнений: мої рішення — всі, які стосувалися Теодора, — не були хибними. І тепер мені лячно не тому, що намірився обірвати життя. Страшно йти з життя, не знайшовши відповідей. Чому? Як? За що? Мене бентежить усвідомлення, що я змушений розплачуватись за незалежне від мене — за вчинки та помилки людей, які не мали жодного стосунку до мене чи до мого сина.

Повірте, я довго тримався. Попри все що відбувалося з Теодором, не опускав рук. Іноді засинав — неначе із пригрітою на грудях змією — із думкою про те, як добре було б не прокинутися, але ніколи серйозно не замислювався про самогубство. Навіть коли довкола все ставало безжалісно чорним, від чого здавалося, ніби тебе топлять у нафті, коли світ тріщав і на очах розколювався на уламки, я не впадав в отупіння, властиве людям у безвиході. Якби позавчора хтось натякнув, що за два дні я стоятиму на вузькому карнизі дванадцятого поверху готелю Wyndham, відраховуючи останні удари серця до стрибка, я б… Навіть не уявляю, як учинив би. Розсміявся? Покрутив би пальцем біля скроні? Два дні тому я все ще пам’ятав, як це — насолоджуватися життям…

Мабуть, треба просунутися ще трохи вліво. Неприємно припускати, що власник універсала, який застиг поміж моїх ніг, проклинатиме мене за лічені хвилини після смерті. А може, й не проклинатиме. Можливо, власник машини виявиться багатієм, якому начхати на автомобіль, і згодом він, пишаючись, показуватиме друзям фотографії на iPhone: «Пригадуєте українця, який у вересні 2015-го шугонув із вікна готелю в Балтиморі[1]? То він гепнувся на мою тачку! Ось дивіться: розніс увесь дах на друзки, придурок».

Дванадцять поверхів…

Ні, я не зміню свого рішення. Стрибну. Якби вагався, то ще ввечері поїхав би до будинку на березі Ліберті замість лишатися на ніч у готелі в центрі Балтимора. Утім, я зволікаю, бо є запитання — напевно, найважливіше з усіх, — яке труїть ізсередини та не дає довести до кінця те, для чого я сюди видерся. Коли все почалося?

Це важливо.