Розділ «Частина 3»

Я видихнув і заплющив очі. Спершу Далтон здивовано крекнув, а тоді резюмував:

— Схоже, ви заплющили очі, пане Белінськи.

Він підвівся, підійшов до мене та, відсунувши ілюстрації, вмостився у крісло. Склав руки між колінами:

— Ну як? Що скажете?

Американець дивився на мене примружившись, наче крізь дірки в ґудзиках.

Я тихо пирхнув:

— Я маю бути враженим? — мене самого пересмикнуло від жовчі в моєму голосі. — Не розумію, на що ви очікували. Що я після цих фокусів заплескаю в долоні?

— Це не фокуси, — вивчаючи мене поглядом понад скельцями окулярів, заперечив Далтон. Його тон не змінився, але з того, як смикнулися, витягнувшись у риску, тонкі губи, я збагнув, що мої слова зачепили його.

— Ви могли сховати де-небудь камеру й потай спостерігати за мною.

Він закотив очі:

— І, звісно, примусив вас натягти цей шолом лише для того, щоб позбиткуватись.

Я зиркнув на дроти, що тяглися від мого тімені та зникали поміж моніторами:

— Хочете сказати, що дізналися про те, яке зображення я вибирав, через ось це?

Далтон кивнув:

— Так. Саме так. За сигналами з вашого мозку.

Цього разу я не пирхав, усвідомлюючи, що вченому немає сенсу розігрувати комедію. Утім, загалом скепсису ні на крихту не поменшало.

— Ви не вірите, — Енді Далтон устав із крісла, заховав руки до кишень штанів і довго, ледь схиливши голову, дивився на мене. Його обличчям блукала не так посмішка, як радше тінь від посмішки, а очі по-юначому задерикувато світилися. Та невловна, майже невидима посмішка змінювала все. Коли Далтонові очі посміхалися, він здавався моїм однолітком.

— Просто не бачу, в що саме я повинен повірити.

— Гаразд, тоді вчинімо інакше. Лягайте, — вчений згріб ілюстрації рукою та поклав її мені на плече, примушуючи опуститися в крісло. Коли я дозволив себе всадовити, він лівою натиснув на важіль під кріслом і відкинув спинку. Я витягся горизонтально. Він сказав: — Заплющіть очі та розслабтеся. Заплющуйте, заплющуйте, — тільки потому, як я заплющив очі, Далтон відійшов від крісла й сів за робочий стіл. — Тепер, не розплющуючи очей, спробуйте пригадати який-небудь приємний момент, щось таке, що потішило чи розвеселило вас, щось хороше, яскраве, що відкарбувалося в пам’яті.

Я глибоко вдихнув і спробував уявити личко всміхненого Теодора. Мені вдалося, проте образ утримався у свідомості не довше ніж секунду. Думки галопом помчали далі — я пригадав переліт до Америки, останню розмову з Євою, викрадення, потім знову Єву, потім чомусь лист від колекторів і насамкінець Блакитного Монстра.