Розділ «Частина 3»

Джонсон кивнув. Потім, не обертаючись, поцікавився:

— А запитів, пов’язаних із терактами, не знайши?

— Ні. Я прогорнув історію аж до початку березня.

І-795 поступово забирала на північ. Ми проскочили знак Hampstead — Manchester — EXIT 9A, через кілька сотень метрів з’їхали з магістралі на виїзді 9B й повернули на захід — на шосе MD 140. Ще за кілька кілометрів Джонсон з’їхав з MD 140 та скерував Chevrolet Suburban на південь.

Дорога стала вужчою — по одній смузі в кожен напрямок, — а краєвид за вікнами іншим. Дерев поменшало, а ті, що лишились, видавалися протиприродно випещеними. «Підстрижені, мов пуделі перед виставкою», — подумав я. Вузька асфальтівка тягнулася поміж плескатими пагорбами, вкритими одноманітним, насичено-зеленим трав’яним килимом. Через ядучий колір і майже повну відсутність відтінків, трава, як і дерева, виглядала штучною, немов намальованою. У тих місцях, де дерева відступали від дороги, Suburban начебто котився щойно обробленим газонокосаркою полем для гольфу.

Де-не-де траплялися гравійні чи асфальтовані доріжки, що відходили від основної асфальтівки та зникали поміж дерев. Біля кожного відгалуження на півметрових дерев’яних стовпчиках стояла типово американська поштова скринька, подеколи — дві, одна біля одної, з намальованими чорною фарбою номерами та прапорцями, що сигналізували про наявність чи відсутність пошти; поруч зі скриньками — баки для сміття.

Ми віддалилися від шосе 140 на кілометр, коли я побачив перший котедж. Ошатний, обсаджений деревами будинок із двома автомобілями перед ґанком і невеликим басейном із південного боку. Що далі просувалися на південь, то більшими й багатшими на вигляд ставали котеджі. Утім, згодом доглянуті дерева знову поступилися місцем неторканому лісу.

Приблизно через п’ять кілометрів ми опинилися на перехресті, де Джонсон повернув направо, і ми знову рушили на захід. Цього разу їхали недовго. Обрамлена заростями дорога за півтори сотні метрів обірвалася. Від її закінчення відходили дві присипані гравієм стежки, кожна з яких вела до будинку. Ближчий, у приємних коричнево-воскових тонах, мав два поверхи (якщо не брати до уваги мансардних кімнат) і два несиметричні, та дуже довгі крила. Другий, що стояв трохи далі, — теж двоповерховий, але менший, акуратніший і більш щільно вкутаний у зелень.

— Приїхали, — Джонсон розвернув позашляховик і заглушив мотор.

Я прочинив масивні дверцята, зіскочив на гарячий асфальт і допоміг вийти Теодору.

— Ось той, що далі, — ваш, — махнула рукою Ліза. — Тут ви житимете, — вона стежила за моєю реакцію, безмовно запитуючи, чи мені подобається.

Я промовчав, хоча будинок був гарним.

На початку стежини стояла поштова скринька. До стовпчика під нею було прибито дощечку з адресою:

171 °Content Ln

Джонсон забрав із багажника сумку з моїми речами, й ми подалися до будинку. Наближаючись, я відчув запах води й уловив невиразний — очевидно не морський — шепіт прибою.

— Відразу за цими хащами починається водосховище, — Ліза Торнтон показала на захід. — Біля будинку басейн, тож я не думаю, що вам захочеться купатись у водоймі, та раптом що — тут є стежки до води.

Вона вручила ключі, і я відімкнув вхідні двері. Учотирьох ми зайшли до просторої вітальні. Повітря всередині було прохолодним і сухим. Пахло деревом, шкірою та чистою постільною білизною. Відчувалося, що в будинку довго ніхто не жив. Я роззирнувся. Більшу частину першого поверху займала вітальня. З меблів — диван, пара крісел, шафа для одягу, журнальний столик із ноутбуком на ньому, висока ваза та велетенський, на півстіни, плоский телевізор. Праворуч розташовувалася кухня, крізь широкий арковий прохід я бачив довгий стіл, високі сріблясті стільці, холодильник; з іншого боку — відкрита напівкругла веранда, за якою виблискував на сонці чималий басейн.

— Нагорі — дві спальні, туалет і ванна, — впершись руками в боки, Ліза стояла за моєю спиною, — в холодильнику є продукти. Раз на день до вас приходитиме кухарка, двічі на тиждень — садівник, який також чиститиме басейн. Одну зі спалень нагорі перероблено під дитячу кімнату. Там є іграшки, — вона посміхнулася Теодору, але той не дивився на неї, — багато іграшок, але якщо ваш син захоче чогось конкретного, ми все підвеземо. Мій номер ви знаєте. Як буде щось потрібно — телефонуйте.

Я обернувся. Тео тулився до моєї ноги та підозріло зиркав на сходи, що вели на другий поверх.

— Що мені робити? — я почувався розгубленим.