Розділ «Частина 3»

— Mister Belinsky? Come on in![52]

Ми з Тео опинилися у прохолодному просторому холі. Проціджене крізь тоновані вікна світло більше не обпікало.

— Привіт! — латиноамериканець простягнув руку. — Моє ім’я Джено, я — лаборант-технолог, — він був у білому халаті, накинутому на сіру футболку, та простих синіх джинсах. — Радий вас бачити!

Я кивнув, потиснув руку та почув, як, дзизнувши, прочиняються напівпрозорі двері, розташовані зліва від основного входу. У проході постала висока, нордичного типу дівчина. Пишногруда, з опуклими рельєфними вилицями та м’яким підборіддям. Виглядала, як і латиноамериканець, не більше як на тридцять.

— А це, — Джено показав рукою на білявку, — Меллорі, асистент доктора Далтона.

— Пробачте, що не зустріли вас, — перепросила Меллорі. — Нас не попередили, що вас привезуть раніше від дванадцятої.

Вона спробувала заправити неслухняне волосся за вуха, та окремі цупкі пасма все ж вибилися й опали хвилями вздовж обличчя. Її широкий рот розтягнувся в посмішці, зробивши вилиці ще більш м’ясистими. Я подумав, що Меллорі була би з біса гарною, якби не заширокі, як для жінки, плечі та надто червона помада на губах.

— Йеп, — підтакнув Джено, — доктор Далтон ще в дорозі, проте з’явиться з хвилини на хвилину, бо я йому телефонував, — він заметушився, жестами запрошуючи мене пройти.

Їхні імена здавалися незвичними — тобто незвичними для українця, — тож перед тим, як рушити далі, я ковзнув поглядом по нагрудних табличках. Geno Cardona. Mallory Hardison. Мимоволі пригадав Джорджа Меллорі, британського альпініста, який загинув 1924-го під час першої в історії людства спроби піднятися на вершину Евересту. Потому зловив себе на думці, що якби натрапив на ці імена в електронному листі чи в якому-небудь документі — тобто не бачачи власників, — я б, напевно, вирішив, що Джено — це дівчина, а Меллорі — чоловік, а не навпаки. Вголос, звісно, нічого такого не казав.

Вузьким коридором ми пройшли до дверей у північній частині будівлі. Меллорі, скориставшись магнітним ключем, відімкнула їх і пропустила нас досередини. Приміщення, що відкрилося огляду, нагадувало університетську лабораторію: потерті столи, вишикувані комп’ютерні монітори попід стіною, кілька мікроскопів і більш масивних установок незрозумілого призначення.

— Присядьте, — білявка показала на вільні стільчики, — зачекаєте на доктора Далтона тут.

Ми з Тео слухняно присіли.

— Це ваш син? — Джено Кардона опустився навпочіпки перед Теодором, який навіть на стільчику не відпускав моєї руки. — Як твоє ім’я, приятелю?

Я нахилився до Тео й прошепотів українською:

— Дядько питає, як тебе…

— Теодор.

— Як? — перепитав Джено.

Я повторив англійською:

— Theodor.

— О, це ж як президента, так? — латиноамериканець злегка поторсав малого за плече. — Приємно познайомитися, містере презид… ой… — награно приклав долоню до губів. — Теодоре! Як тобі в Америці?