Розділ «Монстр»

З нею було дійсно все гаразд, якщо не рахувати досить болючих подряпин на ногах. Та ще пошматованого одягу і білизни.

Вона зайшла до свого флігеля, скинула туфлі, упала на ліжко і розридалася. Ось таким невдалим видався випадок, коли вона сама вперше вирішила стати жінкою.

Розділ 5

У небі репетують птахи. Софія підіймає голову і довго здивовано дивиться вгору. Зграя птахів кружляє над нею, і то один, то другий кидається униз, від самої землі злітаючи вгору. Вона вже зібралася йти далі, та крик раптом лунає над самісінькою головою, і птах, ледве не зачепивши її крилом, падає на каміння. Там, де він упав, залишаються сліди крові та мозку. Софія задкує від тільця, що здригається, поки не упирається спиною в ганок метеостанції. Озирнулася, чи не бачили її переляку Ліна і Тіна. Ні. Це добре, бо, напевне, відразу б почали глузувати.

Та що, власне, трапилося — в горах розбився птах. Може, це тут звичайна справа? Софія трохи заспокоїлася. Знайшла на лузі великого лопуха, загорнула в нього птаха і віднесла до скель. Опустила у виямку і зверху заклала камінням. То буде птахова могила. Поклала зверху квітку. Ось така поховальна церемонія.

Посеред плато, де знаходиться станція, — невелике озеро, обрисами схоже на кленовий лист. Ніхто не знає, звідки в ньому береться вода. Мабуть, з підземного джерела. Після полудня, коли вода в озерці достатньо прогріється, можна купатися. Звісно, не Азовське море, але й не Арктика.

Чудова думка. Сьогодні її зміна і через кожні три години Софія йде на метеомайданчик знімати покази приладів, визначає за атласом форму хмар і телетайпом передає до обсерваторії. До терміну початку спостережень ще ціла година. Ніж нудьгувати і вештатися з кутка в куток, можна хоча б засмагнути як слід.

Софія роздягається до купальника, хвилину вагається і скидає його теж. Складає одяг на дерев’яний ганок, притискує каменем. Вона вже тиждень по годині засмагає зовсім роздягнутою, а Ліна з Тіною часто розгулюють так увесь день. Це, виявляється, не так легко зробити — примусити себе засмагати без одягу. Іноді Софія дивується своїм пуританським комплексам, адже навкруги — жодної живої душі. Та досить часто їй здається, що хтось прискіпливо спостерігає за нею. Вона вдивляється в бік ущелини — єдиного місця, звідки її можна побачити, бо з другого боку плато відгороджене майже прямовисною кам’яною стіною. Але крім зеленого, порослого травою схилу нічого не може розгледіти. Софія нарешті наважується — залишає одежу на ганку і йде до озерця. Від озера віє прохолодою. Холодок плазує між диким, вкритим мохом камінням і торкає Софію за ноги. Вона повільно, стаючи навшпиньки, з піднесеними догори руками заходить у крижану воду. Камінці впиваються їй в підошву і вона ледве стримує крик. Відштовхується і пливе на середину озерця. Крізь кришталево чисту воду Софії видно дно — суціль різнокольорове каміння. Величезні брили впереміш з купами дрібних камінців. Вона вирішує набрати собі пригорщу і пірнає, але близькість дна виявляється оманливою. Їй бракує повітря, і вона виринає на поверхню. Лягає на спину.

Птахи галасують і гасають над самою водою. І Софії здається, що якийсь зараз зачепить її крилом. Вона перекидається і пливе до берега. Коли торкається ногами дна, озирається навколо.

Їй раптом здається, що чиєсь обличчя визирає між невисокими скелями, що, наче паркан, оточують озеро. Але в ту ж мить птахи над головою розпочинають справжню какофонію. Згори на них шугнув гриф, і вони кинулися врізнобіч.

«Дивно, — подумала Софія. Досі вона вважала, що грифи живляться виключно падлом. — Може, це якийсь новий вид?»

Софія вийшла на берег, пострибала на правій нозі, на лівій, витрушуючи з вух воду. І лише тоді згадала про обличчя між скелями. Озирнулася навкруги — жодної живої душі. Мабуть, хтось із сестер. Чого їм треба? Вона пожалкувала, що залишила одяг на ганку і тепер доведеться повертатися під чиїмись поглядами. Софія ще раз уважно роззирнулася навколо, та знову нікого не помітила. Трохи заспокоївшись, пішла до скелі, яка закривала від неї будинок. І обережно визирнула. Сестер не було. Софія полегшено зітхнула і побігла лугом до ганку. Але раптом завмерла від несподіванки. Одежі на тому місці, де вона її залишила, не було.

— Ну, це вже занадто! — розсердилася Софія і, стиснувши кулаки, пішла до своєї кімнати. — Кожен жарт має межу, — бурмотіла вона, натягаючи джинси та майку.

Ліну Софія знайшла на метеомайданчику. Та, стоячи на драбинці, виливала воду з плювіографа (приладу, за допомогою якого вимірюється кількість опадів) у мірну склянку. Софії вона щиро зраділа, або вдало прикинулася, що зраділа. Стрибнула на землю, простягнула склянку з водою:

— Тримай.

Софія неохоче взяла склянку:

— Ліно, якщо це був жарт, то запевняю, що жарт безглуздий.

Ліна подивилася на Софію широко відкритими очима, і та зразу впевнилася, що принаймні одна з сестер не має до зникнення одягу ніякого відношення.

— Де твоя сестра?

Ліна стенула плечима: