Розділ «Монстр»

Велика нудьга. Софія сідає на траву поряд з ганком, притуляється спиною до теплої стіни будинку і знову поринає в спогади. Так, опинившись у Харкові, вона обов’язково переспала б з якимось хлопцем. Якось вона навіть вирішила зробити це. То був її останній день перед від’їздом сюди. А взагалі, не так багато було в неї шансів стати жінкою. Не рахуючи, звісно, досить невинних поцілунків з хлопцями та обіймів у під’їздах.

Скільки було в неї випадків, коли вона могла реально стати жінкою? Мабуть, всього два. Один — з викладачем радіотехніки. Та ще той, другий, про який їй неприємно згадувати. Але про який їй постійно нагадують кілька вже ледь помітних шрамів на внутрішній поверхні стегна. Всього два випадки. А чому так мало? Можливо, тому, що в групах метеорологів майже ніколи не буває хлопців? Чомусь вважається, що метеорологія — виключно жіноча професія.

Той другий випадок трапився, коли така сама нудьга найшла на неї у Харкові, в останній вечір перед від’їздом сюди. Нудьга здавалася нестерпною і через неї вона мало не наробила дурниць.

Того вечора Софія вийшла на станції метро «Південний вокзал» і пішла гуляти містом. На вулиці Свердлова, куди вона потрапила, було безліч підвальчиків, закусочних, «Пиріжкових». В кожному з них торгували на розлив вином та горілкою. З тих забігайлівок долинав п’яний регіт і виходили клуби тютюнового диму. В кінці вулиця Свердлова перехрещувалася з вулицею Клочковською та вулицею Рози Люксембург. Таке скупчення в одному місці різних людей та епох примусило Софію посміхнутися. «Цікаво, як називалися ці вулиці раніше, до 17-го року? — подумала вона. — Можливо, то було таке ж саме безглузде сполучення імен та епох, а можливо, вони краще пасували одна до одної…» Софія не була корінною харків’янкою і не знала історії міста.

Вона йшла по лівому боці вулиці і їй назустріч з гуркотом мчали червоно-жовті чеські трамваї 3, 10 і 12 маршрутів. Вулиця була старою, вузенькою і автомобілі, відтиснуті трамваями до самого бордюру, випускали клуби отруйного диму ледве не в обличчя перехожим. Втім, Софія на це не зважала. Вона прощалася з цивілізацією. І отруйні викиди автомобілів були для неї мало не парфумами, а гуркіт трамваїв — чудовою музикою. Софія прощалася з цим усим щонайменше на три роки. Все здавалося їй надзвичайно милим — і брудні вітрини, і обдерті вивіски крамниць.

Біля кінотеатру «Старт» до неї причепився якийсь молодик.

Софія стояла перед афішею і роздивлялася мальованих ковбоїв — у кінотеатрі йшов американський вестерн. Афіша була під склом, і Софія бачила в ньому своє відображення. Та поки вона читала імена виконавців головних ролей та короткий зміст картини, поряд з її відображенням у склі з’явилося ще одне.

Софія озирнулася — довгов’язий нахабний брюнет, втім, досить симпатичний. Бурмоче вибачення і пропонує себе в супутники. Софія дотримувалася принципу, що порядна дівчина не може знайомитися на вулиці. Але ж це був винятковий день — останній у цивілізованому світі. Софія повернулася і пішла далі. Молодик, звісно, не збирався давати їй спокій і плентався слідом. Нахиляючись через плече, він пропонував провести її додому. Софію розібрав сміх: яка нечувана галантність — її хочуть відвести додому. Але ж вона зовсім не хоче туди йти.

Софія перейшла на другий бік вулиці. Тут був ще один кінотеатр — імені Карла Маркса. Софія відразу згадала свої думки про безглузде поєднання різних епох і різних людей — на вулиці Свердлова кінотеатр Карла Маркса. Ці спостереження знову викликали в Софії посмішку. Молодик, мабуть, розцінив Софіїну посмішку як заохочення. Він загородив їй дорогу і запросив піти в кіно.

Софія прогнала з обличчя посмішку, стенула плечима і повернула до кас. Тут, на жаль, йшов не вестерн, а якась індійська мелодрама. Софія не любила мелодрам взагалі, і індійських зокрема. Та молодик (біля кас він відрекомендувався Віктором) і не збирався дивитися фільм. Ледве пройшли титри, як Софія відчула, що він поклав їй на плече руку.

Настільки швидке зближення ніколи не подобалося Софії і вона вже хотіла прибрати його руку, та щось зупинило її. Можливо, думка про те, що це останній день і такого в неї не буде дуже довго. А можливо, вона просто хотіла запам’ятати відчуття чоловічої руки на плечі. Але рука не збиралася надовго залишатися там. Вона торкнула її волосся, потім вухо. До лівої руки приєдналася права. «О господи, чого він так квапиться?» — подумала Софія, але не поворухнулася — як на неї, то Віктор ще не перетнув межу дозволеного. Принаймні, дозволеного для цього вечора. Але Віктор швидко просувався вперед. Хвилин через п’ять він вже спробував поцілувати Софію в губи. Вона відсторонилася, але він все ж поцілував її в щоку. Новоспечений кавалер намагався зайти все далі — покласти руку на коліно, залізти під блузку чи навіть під спідничку. Мовчазне протиборство між ними продовжувалося ледве не до половини фільму.

Врешті-решт Софії це надокучило — вона встала і пішла до виходу. Не можна сказати, що більшість дотиків були неприємними, але їй було страшенно неприємно, що він так форсує події.

Софія довго не могла відчинити двері під палаючою вгорі червоною лампою з написом «Вихід», поки Віктор не зробив це замість неї. Софія вийшла в темряву вулиці — поки вони дивилися фільм, на місто опустилися сутінки, — і попростувала до трамвайної зупинки. Віктор взяв її за лікоть і пішов поряд:

— Я з тобою.

Вона вивільнила руку. Не вирвала — просто вивільнила.

На трамвайній зупинці зібрався чималий натовп. В такий час трамваї ходили досить рідко. Софія не стала чекати і пішла. У вітринах крамниць вона бачила, що Віктор не відстає. «Ото ще проблема, — подумала вона. — Далеко ж йому доведеться повертатися додому. Та дарма, вечірня прогулянка піде хлопцеві на користь».

Віктор, як і раніше, намагався здаватися цікавим співбесідником. Говорив про погоду, про тополиний пух, що викликає алергію, про нові групи, які ось-ось мають приїхати до Харкова. А Софія думала про те, що вона некрасива. Гарненька фігурка, правильні риси обличчя. Можливо, досить стрункі ноги. І на тому край. Вона розуміла, що в неї немає тієї родзинки, що робить жінку гарною. Від таких думок їй раптом став симпатичним цей хлопець, що пішов за нею, а не за іншою. Софія знову згадала, що це останній її вечір в цивілізованому світі. Їй так хотілося погуляти містом, а зараз ще не пізно. А що як запросити цього хлопця до себе додому? Додому першого стрічного? Ця думка злякала її. Гідрометтехнікум не мав свого гуртожитку, і Софія наймала невеликий флігель по вулиці Юмашева на Холодній Горі. Цей район називали Горою тому, що він дійсно був найвищим районом міста. А Холодною — тому, що говорили, коли Харків лише починав будуватися, на тій горі хтось замерз.

Ну добре, а якщо вона запросить його до себе додому, то що — залишить до ранку? Але ж має вона врешті-решт стати жінкою. Та не обов’язково, щоб її першим чоловіком став перший стрічний. Ні, звісно ні. Вона так не може вчинити. Але завтра доведеться поїхати щонайменше на три роки. В невідомість. Значить, вона могла б його запросити, але якщо хоча б бути впевненою, що він зможе бути ніжним.

Тим часом вони вже дісталися того місця, де треба було повертати з яскраво освітленої Свердлова на темну Юмашева. Монологи хлопця трохи змінилися. Він говорив про те, що вона безсердечна, суха, беземоційна.

«Мабуть, він був би у захваті, якби ми трахнулися прямо тут на якійсь лавці», — подумала Софія. Якби вона була дійсно впевненою, що він буде ніжним цієї ночі, то, мабуть, таки запросила б його. Може вона сподіватися на ніжність? Ні, звісно що ні. Звідки їй відомо, як він буде себе поводити? Але, з іншого боку, їй скоро дев’ятнадцять, а в неї — ні нареченого, ні навіть хлопця. Значить, вона запросить його? Значить, запросить. Вони дійшли вже до самого будинку. Дістала ключа. В цьому районі всі будинки були обнесені височенними парканами — значно вищими людського зросту, і навіть хвіртки замикалися на ключ. А справа була в тому, що за кілька кварталів звідси знаходилася холодногірська тюрма.