Розділ «Монстр»

Софія труснула головою, проганяючи спогади. Поряд з будинком метеостанції на лузі пурхають у танку метелики — червоно-чорні, білі в чорну цятку, з синіми крилами і смугастим черевцем. Їх так само багато, як і в місті. Вони збираються у барвисті зграйки, водять веселкові хороводи.

Тут Софія зіткнулася ще з однією особливістю роботи на важкодосяжних станціях, про яку раніше не мала уяви. Цю особливість можна назвати великою нудьгою. В Харкові вона трохи не щодня ходила в кіно, відвідувала якісь вечірки. Тут у неї не було можливості навіть подивитися телевізор. До найближчого ретранслятора — кількасот кілометрів. Залишається радіоприймач, але й він вже надокучив.

Софія, щоб чимось заповнити вільний час, почала збирати колекцію з метеликів. Вірніше, до її появи на станції цим уже займалася Ліна, але кинула. Софія просто знайшла альбом і вирішила закінчити колекцію. Метелики майже не бояться її, вона підкрадається, бере блакитного махаона за крильця і лише тоді згадує, що альбом з метеликами вчора зник. «На важкодосяжній метеорологічній станції зник нікому не потрібний альбом з метеликами», — звучить на зразок анекдота. Наприклад, того — про негра, що загоряє на пляжі. Може, взяла та дурепа Ліна?

Софія повертається до будинку. Навшпиньки підходить до кімнати сестер. За дверима тиша. Зазирає досередини — нікого. У кімнаті страшний розгардіяш. Софія заходить, причиняє за собою двері. Зазирає у всі кутки, до тумбочки, під ліжко. Альбома ніде не видно. Ще раз оглядає кімнату. Крім плакатів з культуристами, що грають величезними м’язами, нічого більше не впадає в очі. Вона зачиняє двері і виходить на ганок.

— Привіт! — весело гукає до неї Ліна і привітно махає рукою.

Тіни поряд з нею немає, вона бродить лугом, збирає квіти і мугикає якусь пісню.

— Привіт! — відповідає Софія. — Ти не бачила альбома з метеликами?

На обличчі Ліни з’являється ненагране здивування:

— Альбома? В котрому я почала збирати метеликів, а потім віддала тобі? Ні…

— Він кудись зник, — пояснює Софія, розуміючи, що Ліна говорить правду.

— Знайдеться, — безтурботно кидає Ліна. — Ця станція, здається, — єдине місце, де ніщо не може зникнути безслідно. Хіба що поцупить якийсь птах, — вона відразу ж забуває про Софіїне запитання, підводить голову і довго дивиться на хмару, що зависла над станцією:

— Що це за хмара, ти дивилася атлас?

Для визначення назви хмар на станції є великий атлас-класифікатор хмар, де можна знайти фотознімок будь-якої хмари та її латинську назву.

— Немає потреби. То звичайні «кумульо німбуси».

«Німбуси» — значить дощові.

— Можливо, і «німбуси», але форма дивна, — вставляє Тіна, яка саме підійшла з букетом, — якісь потворні «кумульо німбуси»…

— Думаєш, буде дощ? — запитує Ліна.

Софія стенає плечима. Їй на руку сідає другий махаон. Цього разу — жовтий з зеленим. Софія без найменших труднощів бере його за крильця. Чудовий екземпляр, але він тепер їй ні до чого. Софія розтискає долоні і махаон, ще мить чіпляючись за палець, весело пурхає і, наче барвиста летюча квітка, губиться між рештою квітів. Можна з’їхати з глузду від нудьги.

На тому боці непрохідної ущелини — містечко Аршабад. В містечку — обсерваторія, куди, вони щодня передають телетайпом зведення, є навіть кінотеатр і ресторан. А тут страшенна нудьга. Через ту нудьгу, мабуть, її і дістають різні безглузді думки. Вона весь час думає про те, що їй вже дев’ятнадцять, а вона ще жодного разу не була з чоловіком. Звісно, в дев’ятнадцять бути дівчиною — це ще не соромно, але коли вона поїде звідси, їй буде вже майже двадцять три. А бути дівчиною в двадцять три — це вже занадто. Вона згадує про те, що ще до закінчення технікуму багато дівчат, вийшли заміж і навіть народили дітей. А вона жодного разу навіть не спала з чоловіком.

Кілька хвилин Софія думає про те, що, опинившись знову у Харкові, чи вона зробила б це? Неодмінно. Адже тут ще три роки доведеться пробути в товаристві сестер-лесбіянок. Неодмінно вона зробила б це. В Харкові чи навіть Аршабаді. Навіть не зважаючи на небезпеку, що чигає на жінок, те містечко здається їй тепер досить привабливим. Але між ним і станцією — осоружна ущелина. В покритих мохом і пліснявою схилах, здається, є щось відштовхуюче. Навіть у спекотний сонячний день звідти підіймаються клуби вологого туману. Не помічала Софія і того, щоб хоча б одна з сестер підходила до краю ущелини. Вона знає, що по той бік ущелини трава ще зеленіша, там пасеться отара овець, за ними наглядає пастух. В потужний бінокль можна розгледіти — це той самий божевільний, що налякав її. Вона бачила його з вертольоту, коли летіла сюди. Вертоліт ішов над самою землею, мало не чіпляючи пропелером дерева, а божевільний біг за тінню, щось вигукуючи і розмахуючи руками.