Розділ «Монстр»

Софія увійшла і, знесилена, опустилася на ліжко. У відкритому вікні вітер шарудів шторою. Вона встала і зачинила вікно. Другий поверх, та ще й досить високий. На другому поверсі все ж безпечніше, ніж на першому. Хоч директор і запевнив її у цілковитій безпеці, але відчуття страху все ж не зникало.

Вона повернулася до ліжка, відкинула ковдру, скинула одяг і, ледь торкнувшись щокою подушки і навіть не вимкнувши світла, відразу заснула. Штора залишилася відіпнутою, і якби Софія ще не спала, то побачила б, як у вікні з’явилася світла пляма, схожа на обличчя. Але відразу ж зникла, бо двері заскрипіли і увійшла чергова дівчина-аеролог. Байдуже позирнула на Софію — директор її попередив, що сьогодні спатиме не сама. Відкинула ковдру, збила подушку.

Наступного разу вона мала заступати на зміну о третій ночі, коли в небо полине черговий зонд. Кожна аерологічна станція випускає зонди чотири рази на добу. О дев’ятій ранку та о дев’ятій вечора і о третій дня та о третій ночі.

Дівчина взяла мило, рушник і вийшла в душ, який був поряд. Заскрипіла підлога. Потім кроки раптом стихли і почувся зойк. Він дійшов і до Софіїної свідомості, здається, у вигляді якогось кошмару. Софія кілька разів перевернулася з боку на бік, її дихання стало швидким і неритмічним, але вона не прокинулася. А розкрите ліжко поряд так і залишилося вільним.

Розділ 3

Вертоліт сів на майданчику біля будинку аерологічної станції, мало не зачепивши гвинтом антену радіолокатора. Від будинку, лаючись і погрожуючи пілоту кулаком, біг директор аерологічної обсерваторії.

— А дідько б тебе, — горлав він, намагаючись перекричати могутнє рокотіння вертольота. — Ще пригоди з вертольотом мені не вистачало! Я ж просив тебе сідати трохи далі, а краще — в полі!

Пілот вистрибнув з кабіни і зробив примирливий жест:

— Не репетуй, бачиш, черевик каші просить, — він підняв ногу, демонструючи відпалу підошву. — Якщо буду багато ходити, зовсім розлізеться.

— Менше базікай. Нікого твої черевики не обходять. Бери дівку і відчалюй.

— Чому маю так квапитися? — стенув плечима пілот, сподіваючись посидіти в затінку і потеревенити з якоюсь дівчиною-аерологом.

— Вчора вночі зникла Лаура. Пішла після дев’ятигодинних спостережень і не з’явилася на тригодинні.

— Лаура?

— Алієва Лаура — аеролог з нічної зміни.

— О, дідько! — пілот пам’ятав Лауру — струнку чорняву дівчину років дев’ятнадцяти.

— Я викликав міліцію. Поки вони не приїхали, забирай дівку і злітай. Я їй нічого не говорив, бо вона й так налякана.

— Ну добре, — згодився пілот. — Нічого їй не кажи. Вона й без того не уявляє, що на неї чекає…

— Ти про сестер?

— Атож…

— Нічого. Вона розумна дівчина і, сподіваюся, зможе дати собі раду.