Розділ «Частина Третя»

«Каштелян на те не піде, бо залежний від підстарости, — міркував. — Мені ж, черкаському старшині, з чигиринським підстаростою дітей не хрестити!»

Гарячково взявся за здійснення свого плану.

Коли Михайло Хмельницький з Покровою поскакали вбік Чигирина, поспішаючи на весілля, вони помітили на березі Тясмину, де дорога звертає до річки, гурт незнайомих вершників у тіні вербового гайка. Один з гурту, здоровий гевал[221], що недоладно сидів на невиразного кольору худоребрій кобилі, Покрові видався знайомим, та козак мав інші клопоти в голові і про вершника на непородистій кобилі швидко забув.

Покрова не помилився, канівського управителя маєтку однорукого він добре запам'ятав від нападу коло гори Московки..

Підстароста з козаками та двома хурами весільного посагу зникли за деревами, і лише тоді люди Логвина з Ситників обережно виїхали на підвищення.

— Їдьте наперед і слідкуйте за тими, хто рухатиметься назустріч, а ми будемо чекати вашого сигналу. Ти зрозумів мене?

— Це і мені їхати? — перепитав Довбня невдоволено.

Двоє одірвалися від загону і стали рухатись вгору на дорогу, швидше боязно, ніж обережно. Вивідач однорукого, котрий очолював вершників, теж не з хороброго десятка — він і носа не показав, поки згори не крикнули, що шлях вільний.

Крались поміж горбами аж до місця, де почався спуск до хутора. Обережно поглядали на село по той бік ручаю, розкидане вздовж глибоченного урочища. Праворуч на притясминській терасі виринув і хутір підстарости, оточений міцним дубовим частокіллям. Це знову наполохало вершників, та передній вже повернув до воріт.

— Хто знає, чого ми приїхали. До Хмеля щодня хтось їде!

Вони збилися коло воріт в нерішучості.

— Нічого не підпалювати, не грабувати, нікого не вбивати. Пан Логвин у разі чого обіцяв голови позносити. Маємо вихопити панночку і привезти до Канева. Зрозуміли мене, телепні?

Двірник підійшов до воріт і відкинув колодку. Ворота лише відхилив, звернувся до старшого, котрий привів загін:

— Хто будете і чого вам треба? Господаря нема вдома!

На нього накинули мішок і зв'язали, всі повалили за ворота. Від повітки гримнув постріл, ще один пролунав десь з конюшні. Посеред двору упав вершник, інший перелякано верещав, ухопившись за руку, з якої юшила кров.

На причілку будинку вивідач з пістолем у руці притиснув до стіни молоденьких покоївок, що вискочили з сіней і втікали кудись вниз, до зривища над річкою.

— Де дівчина, котра учила вашого панича? Чуєте ви, пройди?!

Ті з переляку ледве трималися на ногах. Вони зовсім не упирались.

— Панночки нема вже кілька днів. Приїхав її козак з приятелями і забрали дівчину. Зараз пан підстароста поїхав до них на весілля, кудись у Холодноярські ліси, з двома хурами весільного посагу.

— Нашого панича теж нема. Почув про весілля і забіг з дому. Відколи поїхала панночка, він сам не свій...