Розділ «Частина Третя»

— І слухати не хочу про Київ, — розійшовся Карпо. — На кого там лишиш жінку, на Лешку? Сам казав, що Логвин кружляє над нею, як шуліка. Думаєш, він зважить, що Доля побувала під вінцем. Мало ви знаєте однорукого. То така худобина, упреться за приказкою — сам не гам і другому не дам. Що ти йому зробиш?!

Текля наступала теж.

— Ти, Левко, не тривож себе, у мене ще тверда рука, — Карпо промовисто зиркнув на гаківницю, що висіла на стіні.

Нарешті втрутилася Доля, наче їй до того було останнє діло.

— Погостюю у вас, а тоді до Києва одвезете. Де Левко житиме, там і я. І тьотя Лешка там одна!

Хотіла ще сказати про Васку, свою подружку, та стрималась.

— Так і вирішили! — підсумував Отрош Покрова.

— А ми удосвіта навздогін за Сагайдачним!

Вони рано уклалися спати.

Троє вершників скакали вглиб степів. Левко, вихованець січової школи, добре читав сліди — козаків віддаляло від війська кілька днів путі.

— З ними обоз, тому рухаються вони повільно. Ми їх швидко наздоженемо!..

Сліди йшли неподалік великої ріки, ліворуч наскакував на пороги Дніпро, шумів і пінився, немов сердився, що його не пускають вниз із швидкістю, на яку він здатен.

Козаки теж поспішали. У саквах мали вони достатньо, щоб не робити тривалих зупинок, ставали лише для того, щоб попасти коней. Хоч боятися було нічого — степ наче вимер, лише звір, почувши роздолля, траплявся на кожному кроці.

Настроєні козаки були по-різному — Покрова мовчав, майже байдуже дивився по бокам, ігноруючи красоти первозданного степу, Ілляш поспішав і підганяв товаришів, Сагайдачний, певно, вже помітив його відсутність. Один Левко, кращі роки якого пролетіли в цих степах, ладен був здійнятися до неба, як оті степові орли — так легко дихалося йому на неміряних степових просторах. З кожним кроком наближалися вони до січових островів, де стояла його січова школа, де шість років учився він розуму і звитяги, найкраща дівчина у світі стала його дружиною — як тут не радіти?!

— Що він там помітив?

Покрова звернув увагу на степового орла і вправно скочив з сідла. Степовий хижак падав з неба на поросле тирсою підвищення, злітав і знову падав, долаючи якусь жертву, котра йому не давалася. Тваринка відбивалася ногами, перевернувшись на спину. Мабуть, мала добрі кігті, бо з орла щоразу летіло пір'я.

Зрештою, використавши затримку напасника, тваринка перевернулась і з усіх ніг поскакала до Отроша.

Був то звичайний заєць — упав під ноги Покрови, віддався на його милість.

— Ах ти ж татарюга нещасний! — звів рушницю козак.

Гримнув постріл. Орел, широко розправивши метрові крила, повільно осів на землю. Тої ж миті заєць зірвався на ноги і зник у травах — степ ще не встиг вигоріти.