Розділ «Частина Третя»

— Так і має бути, що нікого нема. Принишк степ — скоро піде орда...

Уночі в таборі трапилась пригода — двоє козаків таки побували в зимівнику і дістали сивухи. Напились, ще й вівцю викрали. Шурпи[216] попоїсти вони не встигли — п'яниць зв'язали і покинули коло старшинського намету. Вранці на колі їх висікли так, що один втратив притомність.

— Одійде, а якщо ні — туди йому і дорога. Лишіть їм коні та саламахи днів на два, і хай собі котять під три вітри!

З остороги гетьман вирішив пустити вперед обоз, військо тепер просувалось, мов у рухомій фортеці. Водночас було воно і досить маневреним — піших у похід гетьман цього разу не брав. Пустили дозори і військо рушило, помітно стало, як побільшало в ньому порядку.

Досягнувши Великого Лугу, де чекали їх запорожці, бойові колони Сагайдачного повернули в татарські степи.

Слідом за військом

У Чубівці, на подвір'ї, де журавлине гніздо на усохлому дереві, свято — старий Розтопча справляв приймаку весілля. Пісні і танці, аж у монастирі відголоски йшли, троїсті музики підняли на ноги усе село.

Обрядові торжества відбули швидко. Прискакали до сусіднього села, ще коли вони їхали в Чубівку, троє козаків і чорнява дівчина в чоловічому одязі, тільки шапку скинула, щоб вивільнити косу. Навіть коней тримали поблизу — прив'язали до церковної огорожі.

Священика привели майже силоміць, один із козаків навіть у церкві зважився оголити шаблю.

— Господи, яке святотатство!

— А молоді гарненькі, особливо вона!..

Люди, що збіглись на оказію, швидко заспокоїлись: весілля ж бо, святе діло!

Не лишився в накладі і наполоханий батюшка — Левко всунув йому цілий капшук[217] грошей, усе, що одержав від князя Острозького. Просто з радості, бо священик від них нічого не вимагав.

Так і стали вони перед приїздом у Чубівку законним подружжям — чоловіком і жінкою. Тепер до неї було зась — І каштеляну, і вітчиму!

Думали, на тому й кінець, але вперлась Текля. Що за весілля без столу? Чи ми злидні? Сусіди одразу вдарять у дзвони І не забудуть до старих віників!..

Господарі, як і належало, запросили на наступний день увесь куток. Один із приїжджих козаків, Покрова, звечора кудись завіявся, а повернувся в розпал учти[218] з посадним батьком молодої — черкаським підстаростою Михайлом Хмельницьким. Слідом за ними на подвір'я прикотило дві хури добра, дарунок молодій від названого батька.

Гості славили молодих, котрі сяяли від щастя. Правда, Левко десь загубив козацьку вдачу, ніяковів і розгублювався, чого ніколи за ним не водилось.

— От і урвався твій вік козацький! — ще і піддавав йому Отрош.

Увечері, коли розійшлися гості, у верхній хаті Розтопчів засідала сімейна рада. Козаки, що супроводжували Левка, теж.

Думали, де жити молодій до повернення Левка з походу?