Розділ «Частина друга»

Тарануха вийшов на ґанок — втомився. Мовчки розглядав єпископський двір, владичу вежу, куди він скільки разів забирався, шукаючи білі бланкети.

На ганкові з'явився Сагакій:

— А знаєш, козаче, що Жидичинський монастир теж став уніатський? І синовець Барабана — уніат...

Сила солому ломить.

Козаки чекали Тарануху біля костельної дзвіниці, що на впроти єзуїтського колегіуму. До заходу сонця, коли закривають міські ворота, вони покинули Луцьк.

Тарануха усю дорогу мовчав.

На Подолі

Лешка у старенькому кожушку та валянках, запнувшись темною шерстяною хусткою, блукала напівпустим верхнім замком, по закутках якого гуляв холодний вітер. Воєвода зазимував на Волині, і замок наче вимер.

Козаки, про яких їй наговорили, не приїхали. Вона скучила за своїми, хоч Левка бачила нещодавно. Після Чигирина він повернувся з товаришами до Києва і навіть кілька днів жив вдома.

— Чому сюди не привіз? — запитала про Долю.

— Каштелян збудив усе староство, самі ледве пробились.

Хай трохи заспокояться...

Потім Левко з Отрошем подались на Волинь, а Ілляш повернувся до Сагайдачного. Заздрив товаришам, та нічого не міг удіяти, до надвірного війська князя він не належав.

Лешка знову сама, хіба зрідка провідувала її Васка зі своїм козаком. На початку осені Ілляш, добрий хлопець, звалив у її дворі цілу хуру дров, вистачить на всю зиму.

Жінка ще довго чогось чекала, наче прийшла на побачення, і тоді подалась на Поділ, змучена чеканням. Ходила сюди не раз, на щось надіялась, хоч знала, — ті, що приїздять з вістками, знаходять її вдома. Тимко навіть гостинці їй присилав, коли мав таку змогу.

Коло Десятинної побачила реєстровців, довелось зійти на обочину. Місто наповнювали чутки, що з першим весняним теплом Сагайдачний знову поведе козаків на Низ для спільного із запорожцями походу на татар. Тільки тепер на суші. Може, то балачки?

Помилувалася вдатними вершниками і заспішила, хотіла встигнути на обідню відправу до Богоявленської церкви, її вважала своєю. Та ще з Боричівського узвозу побачила коло церкви натовп.

«Що б то могло бути?» — подумала.

У юрбі переважали крамарі[196], перекупки та майстрові люди, багатьох вона знала в обличчя. Траплялися козаки, виділялися поміж гурту смушевими шапками з кольоровими шликами.

— Ви тільки погляньте, до чого дійшли!..