Розділ «Частина перша»

Їх, досі наляканих, перестали допитувати.

Гетьман наказав висікти перевізників, однак від того нічого не змінилось. Шляхта довго радилась, як бути. Йшло до осені і треба було поспішати, а вони сидітимуть тут не один тиждень. Коней можна було пустити і вплав, як це роблять татари, а обоз?

Лише наступного тижня пригнали паром, відбитий десь нагорі, ледве розшукали будівельний матеріал на причали.

Перевіз обозу одним поромом затягувався, та іншого виходу не було. Однак військо таки переправили, втративши, як свідчать документи, лише одного п'яного шляхтича.

Надвірні козаки князя Острозького, що під рукою Левка, прибули на лівий берег у складі царської сотні. Левко тривожно дивився вниз по течії, наче хотів проглянути далину до самих Черкас. Знав би, що Доля так близько, у Києві, мабуть, не витримав би!

Деякі історики твердять, що зрив переправи на Дніпрі — робота князя Острозького. Та князь на те б не пішов, він побоювався не лише короля, а й впливових Вишневецьких та Мнішеків, вони могли йому нашкодити.

Винуватець події Тимко Тарануха стояв на відновленому причалі і сумовито дивився на лівій берег, заповнений військом та обозом. Там уже московська земля, а йому повертати до Києва, лишивши Левка наодинці з чужим військом та новими небезпеками.

На рідній землі

Ті ж гори, тільки кращі від болгарських, бо рідні. Таке ж село, розкидане нерівними рядами по зеленій полонині з річкою в центрі,такі ж як у болгар та албанців вулиці та викладені з каменю тини, обсаджені кущами та мальвами, які ще квітували. Ой не такі — кращі!

Лише оселі не ті — злиденні халупки, котрі ледь-ледь трималися купи, по вікна врослі у землю, закурені, без димарів. А злидні на різних промислах, по руднях соляних!

Інок Іоанн був мало подібний до того, хто півроку тому вийшов з храму великомученика Пантелеймона. Кирея розлізлась майже повністю, уперезав її якимсь мотуззям, щоб не розпалась, з пістолів виглядали пальці — уже вкотре за дорогу змінив обувку! Клобук теж згас у своїх барвах, перетворився на вицвілу зношену торбину.

Та очі його горіли — він добрався до рідної землі зі швидкістю, невластивою людині похилого віку, йому треба було ще багато встигнути! Він не знав, де ступив на рідну землю, але духом відчув, що вона почалася. Сказав собі, де вперше почує рідну мову, солодку і співучу — ото й початок його краю. Почув її у цьому карпатському селі і сталося щось дивне — старець упав на коліна прямо серед вулиці і заходився цілувати землю, плачучи навзрид, як дитина.

Всі, хто збіглися до нього, теж плакали, як діти, самі не знаючи чому.

— Господи милосердний, дякую, що дав сили, які донесли мене до тебе! — пригортав до тощих грудей дорожні бисаги, де лежала «Книжиця» його послань.

— Сей чоловік не бачив рідну землю двадцять п'ять років!

Люди бігли звідусіль, несли старцеві, що мали в хаті. Тоді люди були великодушніші у своїх щедротах.

Не пішов до Львівського братства, хотів одійти від далекої дороги. Довго розшукував Княгиницького, собожника і однодумця свого; виявив в Угорниках, предковічній красі зелених Карпат.

Отець Іов дуже постарів, а разом починали на Святій горі. Він першим читав послання Вишенського, кликав писати нові. За його прикладом отець Іоанн прийшов на рідну землю.

Брат Іов жив разом із синовцем, ніколи не було в нього свого гнізда, ні дружини, ні дітей, сказано, божа людина!

Побачивши найріднішу на землі істоту, отець Іоанн знову ледве стримував сльози: