Розділ «Частина перша»

— Десь за Львовом. У них, козаків, сто доріг...

Жінка весело порядкувала коло печі, навіть заспівала своїх дівоцьких пісень.

Сива зозуленько, не літай раненько,

Не літай раненько, не куй жалібненько!

Літала, літала, та й стала кувати:

Десь мого милого ніде не видати,

Десь мого милого ніде не видати.

На жовтім пісочку два слідочки знати.

Ой один слідочок коня вороного,

А другий слідочок миленького мого!

— Повернеться твій Левко! Лишить десь слідочка, а сам тута вирине!..

Карпо буркнув задоволено:

— Тобі й старості нема, Лешко, — і додав по обіді: — Піду на базар, а завтра й додому.

— Погостював би. Хай Текля поскучає!

Доля, безпосередня і щира, розповіла Лешці про своє знайомство з Левком, починаючи з першої зустрічі на майдані. Про вітчима та каштеляна теж. Лешка навіть поцілувала дівчину, яка вчинила так рішуче, покинувши рідну домівку.

Гулевичівні дівчина теж сподобалась.

Шляхетське рушення

Стояла нежарка середина серпня.

Спостерігати за головною дорогою завжди цікаво. День лиш починався, та рух по самборовському шляхові на Львів був жвавий; відколи козаки приїхали з Кульчиць, проскочив десяток карет у супроводі пахолків, опустився до міста довгий обоз[103] з дбайливо запнутими підводами, двічі їхали великі шляхетські загони, але не ті, на кого чекали біля придорожньої корчми київські козаки.

Дарма думав Тарануха, що про виступ шляхетського рушення знав він один: біля корчми, що ховалася під височенними осоками, зібрався цілий натовп, усі чекали видовища. Тарануха радів — козаки загубилися між простолюду, коней вони лишили за корчемним двором.