Розділ «Частина перша»

— Пан воєвода наказав застосувати проти вас збройну силу, якщо ви не наведете належного порядку. Пан воєвода просив нагадати, що ви, князю Юрію, львівський староста, то й ваших інтересів торкається!..

На царевича львівський посол не звертав уваги, демонстративно звертався до Юрія Мнішека, показуючи, що той займає панівне місце.

— Ви хоч щось можете зробити, князю? Бодай зібрати їх докупи, сто дяблів!..

— Князю, ви пройшли по моїх землях, як таті[106]. Я вписав протестацію[107] у львівську городську книгу!

— А тепер на моїх землях чинитимете шарварок? Не позволяй! — кричав інший вельможа.

Мнішек не знав, що їм відповідати.

З-за викруту дороги виринув якийсь загін, звідки доносились лементі п'яні пісні. Від карет хтось поскакав їм назустріч.

— То є наші, панове! — зізнався Мнішек.

Між вершників, що під'їздили, гамір поволі стихав, шляхтичі опасливо поглядали на зімкнені ряди жовнірів.

— Решта де, питаю? — зле кричав на сотника Мнішек.

Протверезілий шляхтич лише плечима здвигував.

До полудня під'їхало три сотні, потім ще одна. Мнішек погнав своїх старшин у всі кінці за рештою ополчення.

Обоз і шляхтичі, які встигли зібратись, посунули до Глиняного, але в село жовніри їх не пустили. Під лісом, осторонь сільських осель, присмирніла шляхта зібрала рицарське коло, на ньому вони обрали гетьмана і трьох полковників — Адама Жулицького, Станіслава Гоголинського та Адама Дворжицького. Полки розбили на роти, рушенців уже назбиралося до трьох тисяч.

Передову сторожу ніс пан Неборський з двома сотнями. Вони увесь час не випадали з поля зору Юрія Мнішека, гетьмана царського війська.

Шляхетський збрід, підбираючи усяку нечисть, повалив до московських кордонів. Російський історик С. М. Соловйов пише, що до самого Дніпра за кожним їхнім кроком стежили надвірні козаки князя Острозького, не давали їм спати ночами.

На переправі

Це єдиний факт, знайдений в історичних документах, де надвірні козаки князя Василя-Костянтина реально протидіяли шляхетському рушенню.

Верст за двадцять вище Києва, у пологій вилучині Дніпра, існувала за тих часів ще одна переправа на лівий берег, не менша за ту, що коло Видубецького монастиря.

Власне, стояла тут паромна пристань, завжди біля насипу гойдалися на воді десятки човнів, особливо великих, для перевезення з лівого берега підвід, лісу, сіна, різних сипких вантажів. Коло причалу горбився збитий з обаполів[108] односкатий навіс, при негоді перевізники готували там собі їжу та й столувалися за грубо збитим дерев'яним столом.

Того пізнього вечора перевізників лишилося троє, решта побрели додому, у невелике селище рибалок вище по річці, від пристані добре видно його крайні хатки, котрі лишились. У темряві накрили казан з недоїденою кашею підгорілим дерев'яним кругом, залили багаття, яке Ще жевріло, і збиралися лягати спати, як раптом почули кінський тупіт, що з'явився зненацька, наче ті вершники підкрадалися до пристані.