Розділ «Частина перша»

Царський посол, видзвонюючи кайданами, упав до ніг Дмитрія:

— Тепер бачу, ти істинний царевич і схожий на отця свого, государя Івана Васильовича! Прости і помилуй, по незнанню нашому служимо Борису! Тільки побачать тебе, одразу признають!

Дмитрій наказав зняти з дворянина кайдани і довго розпитував про Москву.

— Хоч я й посол, а в Москві жив лише п'ять днів і мало що знаю. Родом я з Васильгорода.

Проте Хрущов запевняв, що простолюд піде за царевичем, позаяк він істинний. Говорив, що люди втомилися нестатками, розбоєм, брехнею і хочуть, щоб наступив якийсь порядок. Та й боярам Годунов заважає весело жити, їм те не до вподоби!

Левка, коли виявили, що він знає грамоту, перекинули до писарів, які займались підметними грамотами, що їх поширювали на московській землі. Мав змогу він бачити листування царевича. Дмитрій одразу після переправи через Дніпро написав Борисові листа, вимагав, щоб він добровільно залишив трон і йшов до монастиря, тоді одержить милосердя. Другу грамоту пустив по московських землях, вимагав, щоб присягали йому.

Розтопча-молодший бачив, що ім'я царевича було популярним, особливо на українних землях. Починаючи з Моравська, першого міста на московській землі, його зустрічали з хлібом-сіллю, майже повсюдно населення дарувало йому зв'язаних воєвод. Царевич милостиво відпускав їх, здобуваючи тим ще більшу популярність.

— Пора слати донесення до Києва. Наша мовчанка уже тривожить князя Острозького.

— Пошлеш, звичайно, мене? — зрадів Покрова, найщиріший товариш Левка.

— Ти мені тут потрібен.

І згадав, як сам просився у Таранухи в Самборі.

На початку грудня почули, що назустріч їм рухається військо Годунова.

Дмитрій зустрів його, вийшовши в поле. У першому бою царевич майже переміг. Мстиславського збили з коня, він одержав кілька ран у голову, царське військо нараховувало чотири тисячі убитих. Тільки ратна недосвідченість Дмитрія завадила йому одержати повну перемогу.

Оглядаючи поле брані, встелене трупами російських воїнів, царевич заплакав.

Та противник переважав числом, Дмитрій пішов з-під Новгород-Сіверська в Комарницьку волость, де його найбільше підтримували. Цар Борис мав сімдесят тисяч ратних людей, царевич — лише п'ятнадцять. До того ж поляки стали вимагати плату за службу. Їхню вимогу царевич виконати не міг, і вони почали кидати ополчення.

Дмитрій відійшов до Рильська, а звідти в Путивль, найважливіше місто Сіверської землі. Там він і зазимував.

Українні міста присягали йому далі — Оскол, Воронеж, Царев-Борисов, Орел, Єлець. Приходять нові загони донського козацтва. Дмитрій пустив поголос, що на допомогу ополченню рухається польний гетьман Жолкевський із сорокатисячним військом.

Годуновці поспішно відійшли і обклали невелике містечко Кроми, де засіли донські козаки отамана Корели. Дерев'яні стіни, які оточували містечко, згоріли в перші дні, заходь до Кром і бери. Та Михайло Салтиков, командуючий царським військом, на таке не зважився, «норовя окаянному Гришке», як пишуть літописи.

Одного разу до Путивля прибилося кілька бояр, вони привезли царевичу добрі вісті, бо той аж розцвів. Левко наказав Покрові роздобути відро оковитої і таки розв'язав язика одному з бояр. Виявилося, що цар Борис привіз до Новодівичевого монастиря матір Дмитрія, царицю Марфу, вночі її приводили в царські палати. Там відбулась така розмова:

— Скажи правду, чи живий твій син?