Розділ «Частина перша»

— Погляньте, їдуть!

— Хтозна, може то й не рушенці.

Звідси добре було видно тісні квартали містечка, церковні шпилі за фортечними стінами на одному з пагорбів коло Дністра.

— Оце вже вони!

— Перша, друга, третя сотні! Ого скільки їх!

Тарануха міг не рахувати — Левко казав, що у царевича не так уже й багато війська, тисяча шістсот вершників. У князя Острозького при його поїздках на сейм збиралося більше. Та й військо, що рухалось на них по дорозі, інформував Левко, — такий набрід[104], що йому не можуть дати ради.

— Десята сотня! Дванадцята! — вигукували коло корчми.

Шляхетське рушення підійшло зовсім близько — вояки гонорові, набундючені, досить пошарпані, та й зброю мали абияку, у більшості одні шаблі. Хоча на душі було невесело, бо з Московії надходили невтішні вісті. Уряд Годунова розклався повністю, царя ніхто не слухав, Дмитрія чекали навіть бояри. І з таким мізером царевич міг принести багато зла.

Перша сотня минула корчму, строкато одягнена шляхта вдавала, що не помічає натовп, те, мов, їх не обходило.

— Ці навоюють!

— З дівками! — реготнув хтось.

У четвертій сотні Тарануха побачив Левка з козаками, рухались вони кучно, у двох рядах. Тимко звів руку. Те його не видало — піднятих рук було багато. Хлопці мали йти зі шляхетським рушенням, куди воно, туди й козаки — такий наказ київського воєводи.

За четвертою царською сотнею рухались карети, перша царська, за нею екіпажі Мнішеків, батька і сина, та Вишневецького.

Козакам набундючені вершники набридли.

— Передай, хай усі йдуть до корчми обідати. Хтозна якою буде дорога?!

Коли останній загін зник за пагорбом, Тарануха наказав козакам сідлати коней.

Йшов четвертий день походу, а передові сотні шляхетського рушення ледве добралися до Львова. Власне, місто лишилось збоку, десь вище, а обоз та шляхетські сотні царевича і Мнішеків уже другий день чекали, коли всі зберуться докупи. Харчові запаси, що мали в обозі, вирішили до московських кордонів не чіпати, шляхта була на стації в прилеглих до шляху селах, тобто з першого дня пішли грабунки і гульбища з п'яними бійками, ґвалтуванням та вбивствами.

Перед тим нашестям селяни почали розбігатися по лісах, кидаючи напризволяще свої двори і все нажите, а окремі села чинили збройний опір.

На черговому сеймі львівські посли скажуть, що татари своїми наскоками не зробили стільки безчинств, як ополчення московського царевича.

І, нарешті, це посольство. Біля карети Мнішеків збилася добра півсотня місцевої знаті, котрі прибули зі Львова у супроводі великого жовнірського[105] загону. Посол львівського воєводи, оточений шляхтичами та урядовцями, наступав на Мнішека.