— Сам Барабаш чого вартий!..
— А певно… Та з нами сила і міць небесна, а вона завжди од лиха нас одборонить, сину! Уповати треба на неї, та й самим ґав не ловити, а матися на бачності[64]…
Нетеча вже сягала коням по пахви. Копита глухо чвакали в намулі, й на воді вибухали здоровезні бульбашки. Десь у комишах залопотіла крильми наполохана качка, і Михась здригнувся.
— А не потопимося ми тут, як тії татаре? — перелякано запитав він.
Обух озирнувся.
— Та ні, сину… Знаю я сюю стежину. Тут нас ніхто не угледить…
— Звідки знаєш?
— Як був у Наливайка, то на звіди ходив[65] у ляське запілля…
— Це із Солониці?
— Еге ж.
Гнідий захоркав, і Михась побачив, що вода потроху спадає. Вони проїхали ще трохи, і стало знати, що копита вже грузнуть у річковій ріні, а не в болоті.
— Ну, — сказав Обух, — ось тобі й степ!
Михась нагнувся, проїжджаючи попід комишами, що зімкнулися над головою, і примружився од сонця, що хльоснуло його увіччю.
— Оце вона і є, Вишневеччина… — сказав характерник. — Скільки око засягне, скрізь Яремині землі. Аж під Московщиною його володіння кінчаються…
— А людей багацько тут живе? — поспитався Михась.
— Трохи є… Татаре сюди рідко заходять, бо князь їх уже погромив кілька разів. То люде й селяться помалу..
Михась притулив долоню над чолом. Безкрає дике поле лежало перед ними, сягаючи до самісінького обрію, що вимальовувався удалині темною рискою поміж небом і землею. Трави стояли як вода, то у чоловіка заввиш, то низькі й миршаві на пагорбах та солончаках, де-не-де височіли на тих залисинах здоровезні будяки та чорнобіль, яскрів буркун золотими плямами по видолинках, а на тлі вечірнього неба чітко й гостро вимальовувалися кшталти давніх могил. І все довкруг гуло та бриніло: дзумкотіли бджоли та різні комахи у чашечках квіття, галасувало птаство на болотах, несамовито скреготів деркач за річкою, квакали жаби в плавнях, а в траві щось сичало, сюрчало і свистіло, наче там з сопілкою хтось засів.
— А ось і Кирик! — озвався Обух. — То що, друже?
Крук опустився на його плече і обернув голову.
— Попереду хутір, — сказав він. — Кількоро хат.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга третя Чого не гоїть огонь“ на сторінці 9. Приємного читання.