Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Пані? — перепитав князь.

— Еге ж, якась там пані є… в городі, що над Ворсклою стоїть! Розвалений такий.

Князь із Тіберусом знову перезирнулися.

— Гелон!.. — буркнув Ярема. — Там самі руїни… тільки колони та рештки мурів лишилися.

— Це той, що у Більську? — поспитав Мурмило.

— Той.

— Далеченько доведеться їм добиватися… А хто ж та пані?

— Шоста, — відказав князь.

Мурмило подумав.

— Якщо так, — нарешті озвався він, — то Лубнів їм не минути, ваша милість…

— Авжеж! — буркнув Ярема. — Якщо їхати вони будуть од Тарахтемирова, то рухатимуться навпрямки, а тут мій край, та ще й заселений густо… Звичайно, Дубні вони минатимуть стороною. А куди ж повернуть?

— Характерник — бувалий козак, всі стежки і шляхи знає,— вкинув звіздар. — Як пірне у степи та плавні, то тільки його й побачиш!

Князь відкинувся у кріслі.

— Зробимо так, — по хвилі озвався він. — Звелю я хоругвам патрулювати на всіх шляхах, а по селах розішлю наказ, щоб старости пильнували за цими двома і в лика їх брали відразу. До Гелона їхати їм довго… зловимо по дорозі!

— А я що робитиму? — поспитався Мурмило.

— А ти, звіздарю, — глянув на нього Ярема, — сідлай свого гада небесного — і на розшуки притьмом! З неба видніше, що на землі коїться. Так чи так, а зловити їх треба тут, у Вишневеччині. Бо над Оріллю вже й татари кочують, а засягають їхні кочовища аж за Ворсклу…

Звіздар мовчки вклонився.

— А мені що діяти, ваша милість? — вбовтнувся у річ Барабаш.

Князь неуважно глянув на нього.

— А ти йди собі…