Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

І допіру вона теє сказала, як спалахнули багаття у всіх кутках, аж видно зробилося наче вдень, а грубі личини гидолів почали мінитися у відблисках полум’я, мов живі. Стала бісурканя посеред капища й швидко-швидко заговорила:

— Попід горою вода біжить, на горі Матінка Нея сидить. Вона ні шиє, ні пряде, ні латає, тільки живої душі з сього світа виглядає. Матінко Неє, преславна Мокоше! Візьми сюю жертву, понеси її за синє море, поклади до престолу батька нашого Чорнобога!

І тихо зробилося, тільки чутно було, як тріщить хмиз у багаттях.

— І раз! — озвалася бісурканя, звівши руки.

Насилу вимовила вона теє, як шугонуло увись полум’я усіх дев’яти огнів, аж лизнули омахи верховіття дерев.

— І два!

І знову вдарили огненні стовпи угору, розлетівшись золотими іскрами навсібіч.

— І три!

Заревів огонь, метнувшись угору, та враз і упав додолу, бухнувши їдким сірим димом.

— Нехай Чорнобіг милує! А се що таке?! — кашляючи, вигукнула бісуркання.

Тут і відьми усі загомоніли.

— Ти хто така, приблудо?

— Глянь, глянь… знак у неї на грудях!

— Та вона ж із наших!

— А чого ж молода така?

— І золота змія на шиї… не простого роду, видать!

Михась таки не втерпів: звівся на ліктях поглянути, що ж воно за лихо іще там прибилося. І очі витріщив, бо такого дива ще в житті своєму не бачив.

Посеред капища, осяяна полум’яними омахами дев’яти багать, стояла молода бісурканя. У сріблястій кольчузі була вона, в зерцалах[75] і в шоломі з опущеним забралом. На шиї в неї звинулася кільцем золотава змійка, що знай звивалася та роззявляла пащу, дриґаючи роздвоєним жалом, а по праву руч стояв здоровезний хижий котисько. Був він із доброго бичка завбільшки, рудий мов глина, і від ніг до голови поцяцькований здоровими темними плямами. Певне, злякався трохи котисько, бо роззирався навсібіч і погрозливо шкірив ікла — не підходь до мене, мовляв!

Вийшла уперед найстарша відьма й питає:

— Що ти хочеш, дитино?