Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Ага, проснувся!.. — каже хтось поруч. — Нічого, вражий сину, ще трохи — і на місці будемо…

— А там і клямка тобі западе! — озвався другий голос.

Покрутив Михась головою, звівся трохи і второпав нарешті, що лежить він горізнач на спині у вепра, здоровезного та сухореброго, неначе хорт, що мчить та звіряка щодуху понад балкою, кувікаючи і хоркаючи, мов несамовита, а довкруги верхи на таких самих потворах женуть бісуркані. Мороз Михасеві по шкурі пішов, як розгледів він тих войовниць зблизька: старі вони були, мов земля, з пісними обличчями, де застигла байдужість і бездушність, в панцирах, кольчугах та шоломах, що таких і не побачиш уже ніде, зі старосвітським оружжям, которим уже ніхто й не орудує тепер. Та найстрашніше теє було, що в кожної почвари сиділа на шиї гадюка, а то й дві чи три: видать, приручене було теє гаддя, бо не кусалося, а тільки часом зводило трикутні голови і роззявляло пащеки, дриґаючи роздвоєним жалом. Як придивився Михась, то й кров у нього в жилах захолола: яких там гадюк тільки не було! І здоровезні сірі з трикутниками на спині, которі ото у лісі водяться, й чорні та тонкі, мов батоги, що живуть по степах і залазять часом сонному мандрівцеві за пазуху погрітися, і маленькі прудкі гадючки, що як укусить, то вже певна смерть, і якісь гадини піщаної барви, пописані вигадливими візерунками, й грубелезні зелені тварюки з несамовитими очима-намистинами… Аж затрусився малий козак, угледівши тую худобу, що бісурканям служила, — тільки зараз утямив він, що влип він у халепу, з якої виходу немає.

А бісуркані тим часом виїхали у степ. Вечоріло вже, на обрії висіли багрові хмари, кидаючи у степ довгі похмурі тіні. Лисніли трави проти сонця, і високо в небі кружляло гайвороння.

— Он і гай уже видніє…— озвалася стара бісурканя, що їхала попереду.

— А городище там ще стоїть? — питає которась із відьом.

— Сімсот год уже тому, як була я востаннє там, — каже стара бісуркання. — Ще в Києві князем був Олег, а над Волгою стояв Ітиль-город… Як їхали ми тоді цим степом, то ніяких мочарищ та багон тут і близько не було. Тільки ж капище має хоч як уціліти, бо з каміня воно!..

За півгодини вже на узліссі вони були. Як глянув Михась, то побачив, що то не гай, а справжнісінький праліс, такий дрімучий він був та густий. Траплялися часом за тої пори в Україні клапті давнього лісу, що вкривав колись мало не всю землю. Росли там грубелезні дерева, которим було по дві тисячі літ, траплялося у них зілля, якого ніде більше й не побачиш, а що вже звірота була там чудернацька, то й казати нема чого! Втім, більше про ті ліси балачок було та побрехеньок, позаяк ходили туди тільки відьми та знахарі,— простий люд боявся й заглядати у них, бо не один уже сміливець пропав у тих хащах. І справді, холодом повіяло на Михася, як заїхали бісуркані у той праліс. Вогко було там, моторошно, тхнуло грибами, прілим листям і трухлою корою. Високо вгорі спліталися гіллям віковічні дуби, і до самої землі звисав із їхніх крон довгий лісовий мох. Скрізь росла височенна папороть, і поперек стежки лежали повалені дерева.

Як промкнулися вони трохи у ліс, то стара бісурканя й каже:

— Тут звертаємо, а далі має болото бути… як не висохло іще!

— І що? — питає котрась із відьом.

— А там городище.

— А є ще там хтось із дочок матери Мокоши?

Стара похитала головою.

— Сімсот год тому була одна відунка, котора огонь берегла на капищі… та вже, мабуть, нема її на світі!

На тім слові пхнула бісурканя свого вепра ногою, і звернув він простісінько у хащі, де вже геть дороги не було. Тріск та гамір знявся, як почала ватага продиратися крізь чагарі та буреломи, аж за півгодини зачвакало під ногами багно, і вдалині почулося жаб’яче скрекотіння.

— Оце вам і городище!.. — озвалася стара бісурканя, як виїхали вони із гущавини.

Лежало перед ними мочарище, що поросло комишами та рогозою, а потойбіч височіла гора, і на вершині її видно було вали і частокіл на них. Заросла та гора деревляччям, та все воно давно повсихало, кора облупилася, і дерева стояли жовті, неначе мерці. Вечірнє сонце розмитою багровою плямою зизило[74] крізь густі хащі пралісу, наче сам Чорнобіг заглядав сюди із-за обрію своїм недобрим оком.

Як обігнули бісуркані мочарище і, продершись крізь шелюги, що росли округ болота, почали підійматися узгір’ям, зазяяла попереду й брама — стулки давно вже попадали, але два височенні боввани, що були вкопані обабіч воріт, стояли рівнісінько, мов чатові на сторожі. Тільки тепер стало видно, що від часу почорніло тут скрізь дерево, неначе вугіль, і неначе камінь зробилося, ото таке тверде.

— Нема тут нікого! — буркнула стара бісурканя, як заїхали вони досередини. — А вівтар, бачте, стоїть…