Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

А бісурканя гордо звела голову й крикнула:

— Козак сей належить — мені!

Як вигукнула вона теє, знову шугонуло увись полум’я дев’яти огнів, а відьми аж зателесувалися з люті.

— Се наш ясир!

— Ти звідки така тут узялася, мандрьохо?

— Ти ба, ще молоко на губах не обсохло, а вже рівною нам хоче бути!

— Тобі ще ляльками гратися, а не з нами балакать!

— Ану цитьте мені всі! — гаркнула найстарша відьма. І до бісуркані:

— Се жертва матінці Неї, котору принести зараз їй маємо! По якому праву хочеш забрати її?

Тут пирхнув котисько і засичав, припавши до землі, а огні знов завирували, бризкаючи золотими іскрами.

— А ти не знаєш, хто була моя мати? — каже бісурканя. — Чи, може, не знаєш, як вона загинула?

Загомоніли відьми, перемовляючись між собою, коли ж найстаріша й каже:

— Та бачимо ми, що ти Одноокої донька…

Випросталася тоді бісурканя й каже:

— Се вира[76] моя за матір, що забили козаки у Вовчій балці! Був він причиною її смерти, то мусить зараз умерти за теє. Кров за кров, такий закон!

Як почув теє Михась, то й мороз йому по шкурі пішов: давній то був закон і не траплялося ще такого, щоб хтось його порушив.

— І що ж ти з ним зробиш? — питає найстаріша.

— А що! — каже бісурканя. — Однесу на той світ і батькові Чорнобогу до ніг складу. А там уже нехай думає, що з ним робити…

— А наша жертва?

— А якої ще жертви вам треба? Та там усе пекло зрадіє, як потрапить Троянів Ключ їм у лапи!