Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Було теє городище кругле, мов чаша, і посередині бовваніла здоровезна плеската каменюка, геть порубана і подзьобана чимось, аж довгі пруги та рівчаки на ній видно було, наче хто її щосили гатив мечем. Зокола тієї каменюки видніло дев’ять ям, що вже запливли землею, а трохи оддалеки височіли гидоли, витесані з грубелезних колод. Як глянув на них Михась, то й недобре йому зробилося, такі страшні вони були! Той неначе король у зубчатій короні, той з одним оком і хижим оскалом зубів, той з оленячими рогами на голові, цей із вовчою головою — ото стояли вони круг того вівтаря і ніби чекали чогось, насупившись і склавши руки на грудях, мов чатові. Не росло нічого в городищі, й земля була гола мов бубон, й ніби аж утоптана, така тверда.

Як позлазили бісуркані з вепрів, то роззирнулася найстарша відьма та й каже:

— А тепер збирайте дрова та багаття розкладайте! Дев’ять огнів має тут горіти. Ондо в тих ямах, бачите?

— А нащо стільки? — питає якась із бісуркань.

— Ті огні палять, як приноситься жертва матінці Мокоші,— каже стара. — Тоді долинає до неї звістка на той світ, і посилає вона свого мужа узяти ту жертву. Тільки не злякайтеся, як побачите його…

Бісуркані й загомоніли.

— Та хіба можна злякати нас чимось?

— Таке вже ми бачили на своїм віку, що нехай Чорнобіг милує!

— І чортів, і упирів, і з того світа вихідців, і саму Смерть, що по людях ходить!

— А я навіть пекельного пса Рябка бачила, которий браму стереже!

— А я Дажбога, як ще ходив він по землі! Ох і страшний, цур йому та пек! Така сила од нього б’є, що за сім верстов з ніг валить!

Похитала головою найстарша й каже:

— Чого не бачили, від того не зарікайтеся… Та лиха сей муж вам не завдасть! Забере оцього посланця Троянового та занесе в засвіти…

— А там що з ним буде?

— А там уже з ним знатимуть, що робити! І з лялькою отою клятою, що на собі він несе…

І, сказавши теє, підійшла до Михася та, вхопивши його за чуба, стягла із вепра й поставила на ноги. А тоді й каже:

— Ну, що… тепер і на тебе пора, голубе! — І до відьом: — Ану взяли його — і на вівтар!

Ухопили дві бісуркані Михася за руки й за ноги та й поклали зв’язаного на тую каменюку горізнач. Побачив він високо угорі верховіття дубів, де перехрещувалися гілляки, а поміж ним — клапті блакитного неба і чорні цяточки вороння, що летіло попід хмарами.

Се, певне, по душу мою, подумав собі малий козак. Матінко Божа, що ж тепер буде?

— Огня! — звеліла найстарша відьма.