Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — зойкнув Михась.

— Господе, твоя воля! — хрипко видихнув Обух.

А більше нічого й не встигли вони сказати: підкинуло їх угору разом із кіньми, закрутило, завертіло у каламутному вировиську, наче солому, майнули перед Михасем ошкірені храпи гнідого, блиснуло небо у купинні хмар, кинувся у вічі жмуток трави на урвищі й блискавка, що свінула на овиді,— та й більше він нічого не тямив.

Гроза вже ущухла, і в небі знову засяяло сонечко, як над балкою поволі летів орел-білокрилець. Великий і хижий він був, сажнів зо два сягав розмах його крил, а дзьоб кривий був, неначе гак. Помалу ширяв він у небі, незмигним оком видивляючись здобич у степу, аж завис і тільки кінчики крил тріпотіли, утримуючи його у потоках повітря, що пливли од землі. Там, коло балки, де пройшла велика вода, у високій траві лежав хлопчина в козацькій одежі. В болоті він весь був, аж скидався на глиняну ляльку, а що вже потовчений, то страх божий! Видно було, що несла його вода, несла, била об пеньки та корчомахи, жбурляла, як попало, а тоді й викинула на узгір’я. Певне, очунявши, видряпався козак нагору — та й зомлів, геть утративши сили.

Усе це утямив старий білокрилець ув однісінький мент, бо вже понад три десятки літ полював у цих степах і не треба було додолу йому спускатися, щоб відрізнити живу здобич од мертвячини. Ворухнув він крильми та й пішов колами у небі, поволі знижуючись над козаком і збираючись учинити те, що роблять степовики найперш, — виклювати очі. Вже й зібрався було скласти крила, щоб каменем упасти простісінько на груди непритомному козакові, аж почулося якесь шемрання од річки, захоркало щось, зарохкало, затупотіло, загойдалися верхівки будяків — і з високої трави почали один за другим виринати дикі вепри. Здоровезні вони були й тяжкі, мов каменюки, в цупкій рудій щетині, що скидалася на їжачі голки, а з пащ стирчали довгі криві ікла. На кожному вепрові сиділа відьма, убрана в панцир і шолом, з мечем-акинаком при боці й круглим щитом, де викарбувана була гадюка, що звинулася зиґзаґом, — знак бісуркань.

Старий білокрилець давно вже знав тих почвар, знав і те, що гарно орудують вони мечами, а ще ліпше поціляють із луків, тож, насилу вгледівши ту ґерелицю, махнув крильми та й полинув увись, а тоді окреслив коло над степом і чимдуж полетів до річки — подалі від пекельної нечисти.

А бісуркані виїхали до балки та й, пустивши вепрів ступою, заходилися роззиратися довкруги, наче шукали когось.

— Тут десь воно!.. — буркнула стара відьма з двома сивими кісьми, закинутими за спину.

— А з дороги ми не збилися? — поспитався хтось позаду.

— Ні. Ось і пагорб над балкою…

— О праву руч треба взяти! — озвалася бісурканя, що їхала поруч.

— Загрузнемо, — відказала стара. — Багна там… год із триста уже, як підтопило ту долину!

— А як же нам тепер проїхати?

Стара і плечима стенула.

— Хтозна… змінилося все відтоді! Ану чекайте…

І зашилила руку за пазуху й дістала звідтіля дерев’яну ляльку. Не звичайна то була лялька, а радше кукла чи, як прозивали її в давній Україні, гидол — подоба отих камінних маняків, що стояли подекуди у степах, лякаючи подорожніх ошкіреними писками і згорнутими на животі руками. Як глянуло на неї сонечко боже, ожила кукла, розплющила очі й усміхнулася до бісуркані.

— Що скажеш, мамо? — питає в старої.

А та їй:

— Заплутали ми, доцю… проведи нас, коли твоя ласка!

Зітхнула кукла й каже: