— Де вони зараз? — помовчавши, поспитався князь.
— Бачили їх у Тарахтемирові…— буркнув звіздар. — А куди звідтіль подалися, то й хтозна.
Ярема підвівся і підійшов до вікна. Якусь хвилю стояв він, заклавши руки за спину і замислено споглядаючи круговид, що відкривався з тієї вежі. Потім обернувся і заговорив, походжаючи туди-сюди покоєм.
— Шкода мені труда, пане Мурмиле… Стільки праці вклав я у цей дикий край, у ці неходжені землі, де лише звірота водилася та ходили татаре по ясир! Скликав я людей на слободи, села заселяв, міста будував, мурував церкви та монастирі… Завдяки мені залюднилися ці степи, орються лани, купці везуть усяку всячину до Лубнів, а від нас вертаються зі збіжжям, медом і стадами худоби… Вся Польща і Литва їсть наш хліб… та де там Польща — Богемія, Німеччина, Швеція, Рим! Обсадив я ці землі кінними хоругвами, що ворога пильнують, найманого війська чотири тисячі утримую! Ратай у моїм князівстві почувається безпечне, бо нехай тільки орда на обрії з’явиться — відразу ж спалахнуть сторожові вежі по всіх усюдах, а за годину виїде військо з князем на чолі й погромить ту галайстру! Живи, трудись, виконуй, що загадали, плати, що належить… Так ні ж бо, не хочуть!
— Козаками хочеться усім бути!.. — укинув Мурмило.
— Так ото ж, вацьпане… А того не тямлять, що споконвіку заведено: шляхті — шабля, купцеві — безмін і терези, а посполитим — плуг та рало… на тому світ стоїть! І не може бути інакше, а то зійде усе на пропасть і буде тільки руїна кругом!
Звіздар покивав головою.
— Але ж бачте, яке диво, ваша милість: не те люде роблять, що корисне для них, а те, що шкоди завдає… Така, певне, натура людська!
— В тім-то й горе!.. — зітхнув князь.
Та й знову сів у крісло й руки на животі згорнув.
— І що будемо далі робити, вацьпане? — поспитався він поважно.
— Всі слуги наші й поплентачі пильнують їх, — відказав Мурмило. — Як заявляться десь ті двоє, то дадуть мені знати…
— І жодної звістки ще не було?
— Жодної, ваша милість.
І знову замовкли обоє, наслухаючи, як брязкає оружжям піхота у дворі.
— Три хоругви розпустив я лівим берегом, — нарешті озвався Ярема. — Бачили їх у Баришівці, та не встигли схопити — певне, хтось…
Двері відчинилися, й на порозі став маршалок.
— Ваша милість, — низько вклонившись князеві, сказав він, — якийсь козачина добивається до вас. Варта затримала його коло брами, чекають вашого повеління…
Князь насупив брови.
— Що за козак, Францішку?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга третя Чого не гоїть огонь“ на сторінці 3. Приємного читання.