Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— А се, — каже малий козак, вимахуючи дубцем, — я вам розуму наганяю… Бо дід казав, що в дівок часом розум з голови у те місце переходить, звідки ноги ростуть. А як витнути по ньому добряче, то він знов у голову вертається!

І хвисьнув ту росалку, що здоровезна, мов лошиця, аж басамага[71] червона лягла у неї нижче спини.

— Та що ж це таке! — обернулася вона розлючено. — Таж він геть уже розперезався, цей клятий хлопчисько!

Та й підхопила його одною рукою і посадила собі на шию. А тоді підстрибнула, знялася і полинула над степом.

— У-у-у! — заквилили та заверещали росалки.

Озирнувся Михась, а вони злітають одна за одною над землею і мчать навздогін, неначе кулі. Страшно стало малому козакові — учепився росалці в коси й дух затамував, а нічний вітер знай стугонить у вухах! І земля крутиться увіччю — то збоку опиняється, то чогось угорі, то знов унизу… Запаморочилося йому в голові, коли ж дивиться — летить наперестріч темне громаддя кляштора, нахиляючись то в один бік, то в другий, росте на очах, видно вже чорні провалля вікон і пролом у стіні, де блимає огонь. Ще мить — і побачив він багаття, круг якого сиділи козаки, коней із шаньками на шиях і Обуха, що лежав оддалі, сповитий путами, наче порося на ярмарку.

Ще раз крутонулися руїни — і вдарився він ногами об тверду землю, а теє огнище опинилося простісінько перед ним — руку простягни, то й засягнеш!

Як зсадила його з себе тая росалка, то ступила крок уперед і полум’я осяяло її од ніг до голови. Угледіли теє диво козаки й наче правцем їх поставило: той так і заціп із роззявленим ротом, цей сідло латав і, звівши голову, завмер із шилом у руці, а якийсь вусань саме костомаху обгризав — та й закляк із нею в зубах, страшенно вирячивши очі, що аж на лоба вилізли, мов дві сливи.

— Ну, що, мерзотники, анцихристи, жевжики і цвейлики[72] ляські,— каже росалка, — не ждали?

— Н-ні…— прохарчав отаман, помалу зсуваючи шапку на потилицю.

А росалка тоді у боки взялася й питає:

— Ану кажіть мені хутко: бугила чи татар-зілля?

Тихо зробилося, тільки чутно було, як огонь гуготить та коні хрумкають овес у шаньках.

— Бу… бугила! — видихнув отаман.

— У-у-у! — заверещали росалки, що кружляли у нічному небі,— та й сипонули додолу, немов ті груші.

І така веремія зчинилася, що страх і переляк! Закрутилося все довкола Михася, завертілося — і вогнище, і росалки тії хижі, й козаки Яремині безщасні, що в таку ото халепу влипли. Насилу встигав він щось розгледіти в тій коловерті: он чотири росалки чийогось коня повалили і рвуть його зубами, а він страшенно харчить, блискаючи вибалушеними очима, ось чорнявка, яку Михась на річці так добре сперезав, уже отамана осідлала, а тендітна білявочка до шиї йому присмокталася і кров ссе, аж захлинається, он роздерли вже когось нехрещені душі й запихаються м’ясивом, мов собаки, аж писки кривлею позамурзували, а трохи далі видно, як ухопили росалки Обуха зв’язаного і шарпають на всі боки, а він верещить, мов кабан у загороді…

— Стійте, щоб вам добра не було! — заволав Михась, кидаючись до них із лозиною. — Цього не чіпати, чортові душі! Се наш, се наш! Стійте, я вам кажу!

Та й вихопив запоясника, розітнув лика на характерникові й питає:

— Живий, батьку?

— Господе, твоя воля! — каже Обух, не тямлячись од жаху. — Що се за лихо, сину?