Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Ану стій, чортове зілля!

Та й простягнув руку і провів їй долонею нижче спини.

— Що ти робиш, хлопчику?! — витріщила на нього очі росалка. — Малий ти ще дівчат мацати!

— Та кому ти треба, щоб тебе мацали! — каже Михась. — Як чортяка, то холодна срака, — а се ж, бачу, тепла! — І знов рукою провів. — Еге, ще й гаряча, мов груба…

— Та хіба ж ми чортиці, щоб у нас тіло холодне було? — загомоніли росалки обурено.

— Ми чисті душі, ото тільки що нехрещені!

— І шкоди ніякої ми нікому не чинимо — купаємося ото в річках та на вербах гойдаємося…

— А людей хто ловить та роздирає? — питає Михась. — Такі добрі та божі, хоч до рани прикладай, еге? Ну та менше з тим! Слухайте ж тепер, що я вам скажу!

— Слухаємо покірно, лицарю Дажбожий, — кажуть росалки.

— Їсти хочете?

Росалки й перезирнулися всі.

— Та ми не проти когось на зуб кинути… — каже тая дівка, що мов лошиця здоровезна. — Тільки де ж його, в катової матери, взяти?

— За декілька гонів звідціля, — каже Михась, голосно карбуючи кожне слово, — стали на ніч Яремині козаки. Батька мого січового у лика вони взяли, а я втік та отсе до вас утрапив, нехай вам дідько… Як одіб’єте його разом із кіньми нашими та усім добром, то з козаками можете що завгодно зробити — хоч сирими їжте, хоч на рожні печіть!

— А далеко се? — питає якась росалка.

— А там, де кляштор ото стоїть, — каже Михась.

— У-у-у! — заверещали росалки. — Се ж рукою подати!.. Гайда, дівчата!

Та й поп’ялися схилом, аж курява знялася. А Михась лозину виламав та й іде за ними, гукаючи, наче пастух на череду:

— Ану хутчій, хутчій мені! Плентаєте, як на завтра! Що, мало каші їли?

— Та чого се ти б’єшся! — підстрибнула обурено чорнявка, яку він стьобнув по ногах.

— Болить же ж! — зойкнула тендітна білявочка, заробивши по жижках.