Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Бо доля твоя уже в книгах на небі записана… І назначена тобі не я.

— А хто ж? — питає Михась, насупившись.

— Підростеш, то побачиш… А зараз відпусти наші душі, бо вже й зоряє он у небі.

Озирнувся Михась та й бачить, що яріє крайнебо ясно-червоним огнем, а над річкою вже сонно загомоніло птаство у комишах. Ще трохи — і виткнеться сонце над степами.

Зітхнув він і вже хтів було виголосити тії слова, що підказав йому характерник, — та й зупинився.

— А можна, — питає,— так зробити, щоб усі пішли, а ця мені лишилася?

Підійшла тоді тая дівка й присіла перед ним.

— Отсе так ти мене уподобав, що розлучитися не можеш? — питає його лагідно. І по голові погладила. — Як одбудеш своє на сім світі, то, може, й зустрінемося ми в наступному житті… А зараз відпусти нас, бо натомилися ми поневірятися!

Та й пригорнула його до себе і поцілувала в обидві щоки. Заплющив очі Михась, бо наповнилися вони слізьми, та й пробурмотів ледве чутно:

— Ідіть собі з Богом, гожії діви!

А як розплющився, то й очам не повірив: порожньо було кругом, тільки вітер траву нагинає на пагорбі.

— Обуше, — каже малий козак, — се снилося мені чи таки справді все воно було?

Зітхнув характерник і завдав сакви на поводового.

— Не шкодуй, — каже, — сину ні за чим! Бо стільки ще у житті доведеться згубити…

— То вони отсе ув Ир полетіли і Господь їх янголами поробить?

— Та які з них янголи! Дасть їм батько Троян нове життя та й знов пошле в сей грішний світ.

— І що?

— А тут заміж повиходять та будуть з чоловіків своїх кров пити і мозок їхній їсти… Бачив таких жінок?

— Ні.

— То ще побачиш… Ото ж вони всі з росалок і поробилися, которі людей їли… Ну то й годі про теє! Їдьмо відціля хутчій, а то ще знов яка проява нас тут на белебні угледить! Та ще ж і через Удай треба перепливти…