Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Жне, жне Голубонько,

Жне, жне Кострубонько.

Та що ж се таке, думає собі малий козак, лупаючи очима. Звідкіля вони тут узялися? Чи се вже сниться мені, що таку химерію бачу?

Та й звісився ще нижче, приглядаючись до тієї чудасії. Коли ж це затріщала корчомаха, за яку він держався, а тоді переломилася — і не встиг Михась утямити, що з ним коїться, як покотився коміть-головою з тієї кручі простісінько у воду.

Аж бризки навсібіч полетіли, так він у річку шубоснув!

Завирувало у нього увіччю, застугоніло у вухах. Схопився він на ноги і став очі терти кулаком та відпльовуватися, аж побачив річкову гладінь перед собою, місячну доріжку на ній і комиші на тому березі, що тонули в сивій імлі. А кроків за десять од себе — тих дівок, що поставали й очі на нього витріщили, немов на диво яке.

— І чого б се я дивився, наче теля на нові ворота? — каже малий козак невдоволено. — Ну впав, то й що?!

— То се… се хрещена душа, еге? — недовірливо поспитала якась дівка, одкидаючи коси за плече.

— А яка ж іще! — буркнув Михась, витрушуючи воду з вуха.

— A-а! У-у-у! — заголосили тут дівки, мов несамовиті,— та й кинулися до Михася.

Не встиг він зоглядітися, як з усіх усюди сипонули вони — і з верб поплигали, неначе тії малпи, і з осоки повискакували, геть замурзані багнюкою, і з річки почали виринати, в куширі усі та ряскою обліплені, й на тому березі з комишів почали вилазити та через річку пливти наввимашки — аж поприбігали і так обступили малого козака, що й миша не проскочить.

— Тихо мені всі! — гаркнула ота дівка, що передніше з Михасем розмовляла. І глянула на нього суворо. — Ану одвічай: ти що це тут робиш, вражий сину? Підглядав за нами, еге?

— Та хто там підглядав! — вигукнув Михась, зацьковано озираючись навсібіч. — Заблукав я у степу… чую, наче співає щось, то й вибрів сюди!

— Ні, підглядав, підглядав! — зателесувалися дівки, вимахуючи погрозливо руками.

— Та кому ви треба, голі та замурзані, як чорти! — крикнув Михась. — Еге, було б на що подивитися! Ти бач, красолі знайшлися! Умийтеся ідіть оно спершу!

— Цитьте, сестри! — звеліла та дівка.

І підійшла до Михася впритул. Висока вона була і дужа, немов лошиця, з крутими стегнами, з довгими руками та ногами, а груди тяжкі були і трепетні, мов дві білі голубки. Присіла перед малим козаком і заглянула йому просто у вічі. Як зустрівся він з нею поглядом, то так і потонув у тих карих зіницях.

— Кажи, — прошепотіла вона, — бугила чи татарзілля?

— Бугила!.. — насилу пролебедів Михась.

Посміхнулася дівка, і побачив малий козак, що вуста у неї червоні, як кров.