Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Та піду я… жінка вдома жде!

— А вечеря?

— Так ще ж поратися треба… он свині верещать, аж сюди чути! А ви вечеряйте, люде добрі, вечеряйте… — буркнув він, озирнувшись.

Коли двері за ним зачинилися, небіжчик звів дух. Очі його світилися зеленим огнем, у куточках рота виступила піна.

— Давай уже їсти!.. — звелів він Килині. Й до характерника: — А ти тут мені запорозьких порядків у хаті не заводь! Я тобі кажу, що не заводь мені їх у хаті, вражий сину! Знаю я вас, запорожців: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл! Я тобі кажу, що ви і ноги на стіл, немов тії свині!

— Та все, все… — поспішно сказав Обух, прибираючи баклагу зі столу. — Не хочеш — не треба, нам більше зостанеться!

Килина принесла сало у полумиску й поставила на столі.

— А борщ постолами будемо їсти… га, жінко? — понуро спитався мрець.

— Зараз… зараз, Іванцю!

Молодиця хутко шатнулася до мисника, і Обух значуще зиркнув на неї.

— Осьо, люде добрі… ой!

Дерев’яна ложка глухо торохнула об ніжку стола.

— Я сама… сама достану! — вигукнула Килина.

Михась зазирнув під стіл — і захолов од жаху: ноги в мерця були чорні й кудлаті, як у барана! Він обернув голову — й зустрівся з переляканим поглядом Килини. Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а потім випросталися.

— Ну, — сказав небіжчик, — довго ти там ще длятимешся?

— Іване… — прошепотіла молодиця.

— І що?

Килина поволі провела по обличчю рукавом.

— А чого… чого це ноги в тебе такі кудлаті?

Всі замовкли, і лише чутно було, як вода скапує у цебро з мокрого рушника, що висів на миснику.