Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Молодиця перезирнулася з характерником.

— Та подорожні, хто ж іще… Оно помогли Семенові сіно вкидати та води мені натягали в жолоба! Сідай, Іванцю, вечеря вже поспіла.

Небіжчик понуро зиркнув на Обуха, потім на Михася. Далі зняв шапку і повісив її коло мисника.

— Подорожні, кажеш? Ну нехай… — Він сів на покуті.— Запорожець чи що?

— А хіба не видно?

— Та видно.

Килина розставила на столі миски з борщем.

— Що ж, запорожцю… ночуй уже, як заїхав! — помовчавши, сказав небіжчик. — Тільки спати будеш у стодолі. Бо в мене, сам розумієш, жінка молода…

— Та мені однаково! — відтяв Обух. І хитро примружив око. — А можна у тебе одне діло поспитати, хазяїне?

— Питай.

— Якої віри ти, хазяїне?

Мрець здригнувся.

— Такої, як і ти… А що?

— А чого ж лоба не хрестиш, як до хати зайшов?

Килина саме хліб краяла — та так і завмерла, притиснувши паляницю до грудей.

— Руку потягнув, — глухо відказав мрець, не дивлячись на Обуха. — Підняти не можу. Та то дрібниця, еге ж?

— А дрібниця, — погодився Обух.

Господиня стривожено водила очима то за одним, то за другим.

— То ти з Січи їдеш? — поспитався небіжчик, так само дивлячись у стіл.

— Еге ж.