Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— І давно в дорозі?

— З місяць.

— А що ж на світі чувати?

— Та що! Живуть люде собі, як у бога за пазухою. Збіжжя сіють, сало їдять, горілку п’ють… — Характерник підняв баклагу, що стояла на столі.— Давай осьо і ми по чарчині хильнемо, щоб удома не журилися!

І стукнув чаркою по столу. Небіжчик глянув на неї — й похитав головою.

— Чув, чув я, що у вас на Січі всі пияки…

— Авжеж, — усміхнувся Обух. — Козак — душа щирая, добре діло знає: як не п’є, то людей б’є, а все ж не гуляє!

— А у нас, — твердо сказав мрець, — не так. Забери її, козаче!

— А то чом? — здивувався характерник.

— Бо гріх!

Обух здивовано підняв брови.

— Який же гріх, коли горілку сам батько Троян людям дав? Як світ був ще молодий, із огня, що споконвіку горить ув Ирі святому, витворив він сей трунок, вбрався запорожцем та й спустився з неба на землю. Іде собі, аж при дорозі якийсь дядько жито жне. Ухоркався геть, сорочка до спини прилипла… Втомився, чоловіче добрий? — питає господь. — Авжеж, — каже дядько. — То на осьо ковтни сеї живиці… зразу легше стане! — каже йому Господь. Той і приклався до пляшки. Раз ковтнув, удруге… а тоді як почав дудлити! Господь давай видирати у нього ту пляшку… де там, не дає! На силу Божу забрав. Глянув, а там тільки на дні лишилося…

— Хто горілки не п’є — той у пеклі сковороди розпечені буде лизати! — вкинув Михась.

— О-то-то, — кивнув характерник. — Не п’ють її тільки бусурмани, а ти ж, хазяїне, хрещена душа!

Небіжчика аж пересмикнуло.

— А я кажу — забрав її притьмом! — поволі повторив він.

— То, може…

— Та забери сюю баклагу, щоб нею і не смерділо! — гаркнув небіжчик і гахнув кулаком по столу. — Я її й духу чути не можу!

Семен схопився з-за столу і, перехрестившись, нап’яв бриля.

— Ти куди, брате? — поспиталася Килина, що стояла в кочергах ні жива ні мертва.