Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Не второпаю я, сестро, — раптом убовтнувся в річ Семен, — він ходить до тебе щоночі, а ти й ніг його не бачила? Як це таке може бути?

— Таж поночі в хаті… А темрява — вона, знаєте, для кохання!..

Михась допитливо зиркнув на характерника, але той наче й не помітив його погляду.

— Яке там кохання… кров із тебе він ссе щоночі, жінко добра! Піди до річки та поглянь на себе… ти ж усохла, мов стара груша!

— А гарна, гарна молодиця була!.. — знов укинув Семен.

— А третє,— провадив Обух, — ти і сама вже помітила, напевно…

— А що?

— Хрестить він лоба, як заходить до хати?

Килина пополотніла.

— Ні-і-і…— прошепотіла вона за хвилю.

— Так ото ж! — відтяв характерник і знов сів за столом.

І допіру він умостився на лаві, як за вікном промайнула чиясь тінь, а потім у сінях загупали тяжкі повільні кроки.

— Господе, твоя воля! — пробурмотів Семен.

— Тихо сидіть мені усі! — звелів Обух.

Двері відчинилися, й до хати ступив мрець.

Був це чоловік років за тридцять, стрижений під кружок, довгообразий, марний на лиці, аж чорні тіні знати було під очима. Вбраний був у синій жупанок, шаровари і сорочку з грубого полотна — видко, в чому до труни ліг, у тому і прийшов.

Угледів небіжчик гостей у хаті — та й спинився на порозі. А тоді й каже:

— Килино!

— А що?

— А що се за люде в нас за столом? Звідки вони взялися?