Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Михась і замовк. Проїхали вони ще трохи, аж посвітліло попереду, потягло димом і кізяками. Ще хвиля — і опинилися вони на галявині. Кількоро наметів там стояло, а коло них списи стирчали, забиті у землю. Оддалеки коні паслися. А коло багаття сидів на пеньку чоловік.

— О, — каже, — ось і молодці мої нагодилися! А хто се з вами?

Зліз Кречовський з коня і каже:

— Гості до тебе, куме…

— А хто такі?

— А кат їх знає! Вивідачі, певне, ляські.— І до Михася з Обухом: — То ви хотіли Хмельницького бачити?

— Еге, — кажуть вони.

— Осьдечки він перед вами.

Завмер Михась на мить, а тоді зліз із коня й повід Обухові кинув. Розступилися козаки перед ним і попрямував він до багаття. Як угледів його батько Хміль, то підвівся і став, опустивши руки.

— Чолом, гетьмане… — каже йому Михась.

Глянув на нього Хмельницький, і тінь пробігла по його лицю.

— Чолом, лицарю…

Немолодий уже був се чоловік, та міцний мов дуб; з лиця його била несхитна воля й відвага. Щось татарське було в нім — ніс гачкуватий, очі вузькі, та світилося у них зухвальство й заводіяцтво, що тільки тим козакам притаманне, которі за порогами пробувають. Коло пенька бандура сперта була і стояв куманець — певне, з горілкою.

— Приніс?

— Приніс, гетьмане…

Гірко засміявся тоді Хміль і каже:

— Господе-боже! Чи не всеньке життя збув я у боях та походах, а на старість знов доведеться за оружжя братися! Та що судилося на віку, того, мабуть, і конем не об’їхати…

— А то чом? — питає Кречовський.

— Сповняється пророцтво, що при народженні моєму було: як настане така пора, що прийде в Україну образ Матери Божої, то буду їхати я поперед війська з гетьманською булавою… — І до Михася: — Показуй уже…

Розшморгнув Михась поворозки й потягнув Троянів Ключ із-за пазухи. Як упали на нього останні промені вечірнього сонця, то забігали по ньому ряснобарвні блищики, а потім спалахнув він і засяяв зловісним багрово-чорним огнем.