Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Матінко рідна! — охнули козаки.

А Хмельницький провів кінчиками пальців по ньому й каже:

— Еге ж, се він… Носили його великі лицарі, а тепер, бач, мені він дістався! — і зітхнув. — Що ж, дійся воля Божа… Сховай його, сину!

— А то чом? — питає Михась. — Хіба не ти маєш його прийняти?

— Не прийшла ще пора на мене, — каже Хмельницький. — Ще нам треба людей зібрати і друзів добрих гукнути… — І до Кречовського: — Коней розгнуздати і пустити на пашу. Зараз вечеряємо, і можете спочивати.

— А далі?

Хмельницький глянув з-під долоні на захід сонця, де горіло зісподу криваво-червоне хмар’я.

— Опівночі рушаємо. Буде за нами погоня, то їхати будемо поночі, а вдень відсипатися.

Загомоніли козаки, а один і питає:

— Куди ж подамося, батьку?

— А куди козакові подітися на сім світі, як на його ляхи завзялися? — питає Хміль. — За пороги, звісно, прямуємо… до Січи!

VI

Десять день їхали козаки над Дніпром. Наче й не давали про себе знати і тихцем старалися промкнутися, та слава про них попереду летіла: як минали хутори та зимівники, виходили їм назустріч старі запорожці, які ще Наливайка пам’ятали, дітлахи вибігали, щоб на гетьмана поглянути, а до ватаги знай прилучалися молоді козаки, которі ще й пороху не нюхали. Дарма, що в боях не бували тії юнаки: діди та батьки навчали їх на хуторах усього, що самі вміли, то хлопці й шаблею ворочали, мов справдешні рубайли, і на коні ріжні штуки витинали незгірш од татар. Як поглянеш було на такого молодця, то й замилуєшся, — ще тільки в ділі йому оббитися, щоб привичний був, то й лицар готовий!

За Омельником трапився їм Богун з козаками, який із Київа вертався. Угледів він Михася і зрадів страшенно.

— Живий, — каже, — живий, халамиднику! А я боявся, що вража сила тебе загарбає…

— Та се хитрий козак — ти його в мішок, а він дірою! — каже Обух.

— А що ж пекельники тії, що то за вами ганялися?

Михась махнув рукою.

— Клямка їм… которі погинули, которі повтікали!

— А звіздар отой?